Павло Дерев'яненко - Аркан вовків, Павло Дерев'яненко

здорові, жартували, перемовлялися у кімнаті корчми, збиралися в дорогу, як могло таке трапитися, все водночас змінилося, як...

Сплутані думки розрізав тонкий спів ріжків: полювання почалося.

Баскі коні понеслися в гонитву, хортів спущено з повідків, мисливці перегукуються і свистять... Цього разу ніхто не порятує Северина.

Я можу врятувати.

По теплих слідах летять вовкодави, запах його хутра, змішаного зі страхом і адреналіном, незримий зрадник, невідступно веде їх крізь ліс, за хортами скачуть коні, хриплять, гризуть мундштуки, ошалілі від галопу між дерев, копита виривають підмерзлу землю, вершники сурмлять у ріжки та весело кричать, за спинами в них рушниці, в очах пашить насолода переслідуванням.

Він мусить утекти. Він мусить вижити. Він мусить...

Довірся мені.

Мусить дістатися річки та заплутати сліди. Як той вовк із розірваним вухом. Неподалік має бути річка, так, біля людського житла завжди є вода, помилки бути не може, він уже чує її, це невеличка річка, точніше, простий лісовий струмок, благословенний та святий, розширений осінніми зливами, холодний та чистий, справжнє диво, яке несе спасіння, змиває запах, збиває слід, його шанс, ось він, свіжість та порятунок, і коні зупиняться, хорти скавучатимуть та кидатимуться в різні в боки в пошуках зрадливого запаху, чий труп спочиватиме на дні.

Вовк залетів у струмок, перекотився у ньому, помчав за течією, біг за холодною водою, рятівною стрічкою, біг, розплюскуючи навколо бризки ударами лап, а потім пірнув у ліс.

Він мусить втекти. Він мусить вижити.

Тонкі вуха чують, як гонитва віддаляється. Перехитрив, обманув, серце калатало в грудях, прокинулося друге дихання, наче за лопатками прорізаються крила, як вітри перемоги надимають їх стрімким вітром, лишається тільки мчати далі та не зупинятися ні на мить!

Гонитва наближається до струмка, а я вже далеко, занадто далеко, будьте прокляті ви і ваші хорти, коні та рушниці, будь проклятий Борцеховський, ти відповіси за всі смерті, за регіт над головою Вишняка, безумний виродок і його лизоблюди, вам не дістати мене, тепер лише вирватися з лісу та мчати геть, степами, полями, мчати до найпершого дуба, передати повідомлення вчителю, а далі знову мчати, допоки битиметься серце, допоки сили не залишать, допоки блискавиця не влучить, допоки земля не розвернеться, допоки...

Не туди!

Земля розверзлася.

Під лапами підступно хряснуло, поверхня зникла, чорна стіна промайнула перед очима, він ударився об землю, скажений біль пронизав задню лапу, розірвав м'язи гострим списом, Северин завив та одразу прикусив язика, аби не виказати себе.

Він щосили вкусив палицю, що лежала поруч, і вона затріщала між його зведених болем щелеп. Тіло затряслося, ним прокотилися легкі судоми, почувся тріск, і на мить накрила темрява.

Ні!

Його вперше вибило з вовчої подоби пораненням.

Северин усівся, продовжуючи стискати палицю зубами, перевів подих і наважився подивитися на ногу. Від побаченого ледь знову не закричав: ліве стегно наскрізь проштрикнув дерев'яний кілок. Северин озирнувся: навколо лежали інші кілки, але від часу всі попадали долі, один із них він стискав у роті, і лише найбільший досі стримів з землі — на нього він упав. Навколо здіймалися прямовисні стіни, а над ними, у колі неба, з-за хмар підморгували зорі.

Стара вовча яма. Якби він пробіг на кілька кроків праворуч чи ліворуч, то навіть не дізнався б, що вона тут була.

З вовчим тілом зник вовчий слух. Проте і без нього Северин знав, що мисливці наближаються, щомиті знищують його перевагу, потрібно діяти негайно, за будь-яку ціну повертатися нагору та бігти, бігти...

Він мусить втекти.

Северин узявся за підступного кілка під стегном. Руки залило кров'ю. Одним обережним рухом він висмикнув штих із землі. Кожна дія вибухала вогнем у продірявленому стегні, але палиця у зубах допомагала стримувати крик. Кілок був старий, піддався легко — мабуть, його вкопали більше року тому.

Чорнововк із тихим гарчанням став на коліна, повернувся до штиха та обіруч узявся за нього. Це просто шмат деревини. Северин глибоко вдихнув, видихнув, набрав якомога більше повітря в легені, спробував розслабити поранене стегно і висмикнув кілка.

— Курваааааа... — заревів він, випльовуючи палицю.

Кілок був гладеньким, ретельно обсмаленим на вогнищі, тому вийшов легко.

Кілька секунд характерник приходив до тями, а затим прошепотів чари, проводячи над дірою. Кровотеча зупинилася, але рана боліла нестерпно.

У лісі почувся гавкіт хортів. Вони бігли по нього. Слід приведе прямо сюди.

Він піднявся на ноги та вилаявся: яму копали з розрахунком на зріст людини. Пастка не для вовка, а для сіроманця.

Северин підстрибнув, відштовхуючись здоровою ногою, пальці схопили край ями та ковзнули. Він стрибнув знову, але марно — він просто сипав землю собі в обличчя.

Ні, він не помре у ямі, точно не помре у клятій ямі...

Северин підібрав закривавленого кілка та встромив його в стіну. Земля піддалася, а він наліг на кілок всім тілом, відштовхуючись від іншої стіни здоровою ногою.

Гавкання наближалося. За собаками чулося тупотіння кінських копит. Він відчував, як тремтить земля під ними. Вони поруч, зовсім поруч, не лишилося часу...

Северин став на імпровізовану сходинку здоровою ногою, підстрибнув і вискочив настільки, аби зачепитися обома руками. Закріпився на ліктях, перекинув здорову ногу, підтягнув решту тіла та зі стогоном перекотився подалі від краю пастки. Голе тіло шмагнув холодний вітер.

Вільний!

Тепер швидше, швидше, якнайдалі, геть звідси. Северин піднявся навколішки, провів скривавленою долонею по губах...

З хащі вискочили три хорти. Пси мчали до нього довгими стрибками, він бачив блиск слини на їхніх іклах, а за хортами вирвалися два коня з вершниками...

Не встиг.

Кінець. Северин відвів погляд і глянув на тінь прямо перед ним. Запам'ятай, тіне, як жалюгідно я помру — навколішках, розірваний хортами, підстрелений сріблом.

Тінь відповіла.

Налилася білим кольором, а посередині тонкими червоними рисками пробігла дуга, схожа на крутий місток. Цей малюнок здався знайомим... Северин на мить замружився.

Зникло гарчання хортів і хрипіння коней.

Він розплющив очі. Тінь стала сіра та нерухома. Чорнововк підняв погляд: переслідувачі розчинилися