Павло Дерев'яненко - Аркан вовків, Павло Дерев'яненко

Тепер у його уяві щезник був схожим на балакучого кота з жовтими очима, і Северин ніяк не міг викинути цей дурнуватий образ із голови.

Невідома істота аж пирхала від задоволення. Юнак почувався дивно та ніяково, було лоскітно, але про всяк випадок він навіть не дозволив собі розсміятися. Хтозна, чи не образить це таємничого помічника?

Язик провів по рані, раз, другий, третій, роз'ятрив її, знову потекла кров і юнак зашипів від болю.

— Потерпи, — наказали знизу.

Северин закусив губу та мовчки чекав фіналу екзекуції.

Сопіння змовкло, шорсткий язик із плямканням зник, почувся шурхіт, з хащі донеслося вдоволене:

— Можна дивитися!

Северин обережно розплющив очі.

— Ну як, сподобалася кров?

— Еге ж, — відповів щезник. Очі у нього тепер палали жовтогарячим. — Така смакота! Недарма про неї стільки базікають! Може, мені до людського світу перебратися?

— Розкажи краще, як мені до людського світу перебратися.

— Умова є умова, — погодився щезник. — Відповідь проста: вихід у твоїй тіні. Ти сам про неї казав.

— Що? — ошелешено перепитав Северин.

— Бувай, людино-щезнику, — оченята розчинилися в пітьмі.

— Гей, постривай! Якого дідька? Поясни, де там вихід!

Відповіддю йому стала мовчанка, а потім весела флояра зачулася так далеко, що годі розібрати.

— Сраний помічник, — пробурмотів Северин і чарою зупинив кровотечу зі стегна.

Як тінь може бути виходом? Перед стрибком вона закрутилася дивним візерунком, а тепер лежала, наче мертва, і не хотіла його нікуди випускати.

Почуваючись йолопом, Северин став на тінь, стрибнув на тінь, плюнув на тінь, торкнувся тіні і нагримав на тінь. Нічого не допомагало.

Треба подумати. Відтворити, що саме він зробив, що саме сказав... Чорнововк зосередився і спробував нанизати спогади один за одним: вибрався з ями; став навколішки; побачив хортів; приготувався до перетворення; торкнувся землі...

Все раптом склалося до купи.

— Оце я телепень, — констатував Северин та вимазав долоню кров'ю.

Наблизив її до тіні, обережно торкнувся землі.

Тінь відповіла: налилася молоком навколо пальців, а коли характерник відсмикнув руку, червоні краплини закрутилися на білому полотні, перетворилися на тонкі ниті, що переплелися й вишили малюнок химерного місточка.

І звідки це настирливе відчуття, ніби він його вже бачив?

Тінь задрижала, закрутилася, згорнулася у біло-червоний згусток та зірвалася прямо в очі.

***

Холод огорнув тіло, сіра земля лизнула п'яти, у листі прошелестів вітер.

Северин замахав руками, відсахнувся, ледь не впав у вовчу яму. Провів по обличчю обома долонями, ніби прибирав павутиння, глянув на місяць, потім подивився під ноги, по черзі їх підняв — тінь, як і належить тіням, слухняно повторювала кожну дію.

— Дідько, — видихнув характерник.

Від хортів і коней залишилися тільки сліди навколо. Северин не барився: вкинув залишки хутра в яму, провів рештками крові по губах, пробурмотів формулу. Обернення навряд вилікує ногу, але іншого вибору немає. Про тінь та стрибки до Потойбіччя він розмислить пізніше.

Вовчі вуха розчули дивний гамір удалині: іржання схарапуджених коней, виск поранених хортів, крики переляканих людей... Постріл! І вовче гарчання.

Багато крові.

Схоже на битву. Хтось прийшов на допомогу?

Северин зірвався на біг та вмить заскавучав від болю в стегні. Він потрюхикав далі обережно, накульгуючи на поранену лапу, так швидко, як тільки міг. Дорога повернула до знайомого струмка, вгору проти течії, праворуч...

Посеред витоптаної галявини і зламаних деревець на землі смикалися хорти з перегризеними шиями. Кілька коней лежали на боках, хрипіли рожевою піною, чоловіки у сірих одягах завмерли, наче зламані ляльки, з розпореними животами...

Один з мисливців повз до струмка на ліктях, а ноги безпорадно волочилися за ним.

— Пити... треба... пити, — викашлював він.

Сірий одяг просякнув темними плямами, мисливець повз із останніх сил, доки не побачив Северина.

Розірви йому горло.

— Змилуйся! Змилуйся... Я не стріляв!

Він заридав, почав хреститися, повторюючи «не стріляв» упереміж з молитвою.

Северин пройшов повз.

Посеред галявини вирував бій. Відчайдушний вершник із шаленими криками намагався шаблею зачепити темно-сірого вовка, але вістря тільки марно рубало повітря. Хижак гарчав і ухилявся, вершник не зупинявся, аж тут до них вискочив величезний, брунатний, схожий на ведмедя вовчисько та ударом лапи убив коня під вершником. Жеребець із розкроєною головою упав, вершник зайшовся виском: кінь вагою притис його ногу до землі. Кричав він недовго: темний вовк вгризся в його шию.

Схожий на ведмедя кинувся до іншого мисливця, який причаївся біля дерева та намагався зарядити рушницю, але руки в нього так тремтіли, що не бажали ставити кулю на місце. Чоловік випустив набій, побачив перед собою вовка, останнім рухом викинув рушницю перед собою, наче щита, і удар зламав її, як тростину. Другий удар відправив стрільця на землю — назавжди.

Був і третій вовк, невеличкий та світло-сірий, який відбивався сам проти трьох оскаженілих хортів. Він мав кілька поранень, кров блищала на світлому хутрі, вовк крутився і клацав іклами, не дозволяючи псам накинутися на нього гуртом. Брунатний велет помчав йому на допомогу.

Вершник у чорному на протилежному боці галявини відкинув рушницю, махнув рукою парі мисливців, що прикривали його, та пустив скакуна у бік маєтку. Двійко кинулося на темного вовка, який із безстрашним гарчанням зустрів обох.

Северин метнувся слідом за Борцеховським, забувши про поранену ногу, загарчав від болю, зрозумівши, що на своїх чотирьох вершника не наздожене.

Дозволь мені.

Юнак угледів нічийного коня, вхопився за віжки, підхопив із землі покинуту шаблю, залетів у сідло та помчав за магнатом. Лише за хвилину Северин зрозумів, що перетворився на людину самою лише думкою, без жодних спогадів і формули.

Переляканий кінь, що втік від битви, відчув вершника, заспокоївся, біг обережно, не ризикуючи переламати ноги.

— Молодець, жеребчику, молодець, — приговорював Северин, нахилившись так низько, що мало не лежав