Ніл Гейман - Дітлахи Анансі

class="p1">— Знаєш, — сказав він, — ти колись був частиною мене. Коли ми були дітьми.

— Справді? — Павук схилив голову набік.

— Думаю, так.

— Ну, це дещо пояснює. — Павук випростав руку: на тильному боці пальців, ніжачись у повітрі, сидів семиногий глиняний павучок. — То що тепер? Ти візьмеш мене назад чи що?

Чарлі насупив брови:

— Думаю, ти став кращим, ніж міг би бути, якби лишався частиною мене. І задоволення отримав набагато більше.

— Розі, — мовив Павук. — Тигр знає про Розі. Ми мусимо щось зробити.

— Авжеж, мусимо, — сказав Чарлі.

Він подумав, що це було схоже на бухгалтерію: вносиш дані в одну колонку, віднімаєш їх із іншої, і, якщо все зробив правильно, результати мусять зійтися внизу сторінки. Він узяв брата за руку.

Вони підвелися і ступили крок уперед, зі скелі...

...і все стало яскравим...

Холодний вітер повіяв між світами.

— Знаєш, — сказав Чарлі, — ти не чарівна частина мене.

— Справді? — Павук ступив іще крок. Падали незліченні зорі, прокладаючи собі шлях темним небом. Хтось десь грав високу мелодійну музику на флейті.

Ще крок, і залунали далекі сирени.

— Ні, — мовив Чарлі. — Гадаю, пані Данвідді так думала. Вона розділила нас, але так ніколи і не зрозуміла, що насправді зробила. Ми більше схожі на дві половинки морської зірки. Ти виріс у цілу особистість. І я, — додав він, усвідомлюючи, що так і було, — теж виріс.

Вони стояли на кручі у сутінках. Нагору, миготячи вогнями, їхала швидка, а за нею інша. Вони припаркувались на узбіччі за групою поліційних машин.

Дейзі давала всім вказівки, що робити.

— Ми тут небагато можемо вдіяти, — зазначив Чарлі. — Не зараз. Ходімо. — Останні світлячки полишили його і, змигнувши, заснули.

Вони поїхали першим ранковим мікроавтобусом до Вілльямстауна.

Мейв Лівінґстон сиділа нагорі в бібліотеці будинку Ґрема Коутса, в оточенні його картин, книжок та DVD, і позирала у вікно. Внизу рятувальна служба клала Розі та її матір в одну швидку, а Ґрема Коутса — в іншу.

Вона подумала, що їй справді сподобалося лупцювати того звіра, на якого перетворився Коутс. Це було найутішніше, що вона робила з часу свого вбивства — хоча, якщо чесно, вона мусила визнати, що танець із паном Нансі був на дуже близькому другому місці. Старий був неймовірно жвавим і мав легкі кроки.

Вона втомилася.

— Мейв?

— Моррісе? — вона роззирнулася, але в кімнаті було порожньо.

— Я б не турбував тебе, якби в тебе досі були справи, люба.

— Дуже мило з твого боку. Але я думаю, що закінчила.

Стіни бібліотеки почали розчинятися. Вони втрачали колір та форму. Почав показуватися світ за стінами, і в його світлі Мейв побачила маленьку постать у чепурному костюмі, що чекала на неї.

Вона вклала свою долоню в його і спитала:

— Куди ми вирушимо тепер, Моррісе?

Він сказав їй.

— Ох. Що ж, це буде приємним різноманіттям. Завжди хотіла там побувати.

І тримаючись за руки, вони пішли.

Чотирнадцятий розділ, який виводить кілька підсумків

арлі прокинувся від стукоту в двері. Розгублено роззирнувся: він був у готельній кімнаті, і в його свідомості вертілись і кружляли, ніби метелики навколо лампочки без абажура, різні малоймовірні події. Намагаючись їх осмислити, він підвівся і дозволив ногам віднести себе до дверей. Він втупився у схему на дверях, яка роз'яснювала, куди рухатись у разі пожежі, і силувався згадати події попередньої ночі. Тоді повернув ключа і, штовхнувши, прочинив двері.

На нього дивилась Дейзі. Вона спитала:

— Ти що, так у цьому капелюсі і спав?

Чарлі підняв руку і помацав маківку. На ній беззаперечно сидів капелюх.

— Так, напевне.

— Господи. Ну, принаймні черевики ти зняв. Ти в курсі, що вчора пропустив усі розваги?

— Пропустив?

— Почисти зуби, — співчутливо мовила Дейзі,— і перевдягнись. Так, пропустив. Поки ти був... — вона завагалась. Тепер, коли про це добре подумати, його зникнення посеред сеансу видавалося доволі неймовірним. Такі речі не повинні траплятись. Не в реальному житті. — Поки тебе не було тут. Я привела шефа поліції до будинку Ґрема Коутса. Ті туристки були там.

— Туристки?

— Ті, про яких він говорив за обідом. Щось про те, що ми підіслали до нього двох людей. То була твоя наречена з мамою. Він зачинив їх у підвалі.

— З ними все гаразд?

— Вони обидві в лікарні.

— Ох.

— Мамі сильно дісталось. А з твоєю нареченою, думаю, все буде гаразд.

— Може, припиниш її так називати? Вона не моя наречена. Вона розірвала заручини.

— Так, але ж ти не розривав?

— Вона мене не кохає. Вона кохає мого брата. А він кохає її. А тепер я перевдягнусь і почищу зуби, і мені треба трішки особистого простору.

— І душ прийми. А цей капелюх смердить сигарами.

— Це родинний спадок, — заявив Чарлі, а тоді пішов до ванної і зачинив за собою двері.

Лікарня була за десять хвилин ходи від готелю. Павук сидів у почекальні і тримав примірник журналу «Щотижневі розваги» із загнутими сторінками, вдаючи, ніби читає.

Чарлі поплескав його по плечі — і Павук аж підскочив. Стривожено підвів погляд, а тоді, побачивши брата, розслабився, але тільки трішки.

— Мені сказали чекати тут, — мовив він. — Бо я не родич чи щось типу того.

— То чого ти просто не сказав їм, що ти родич? Або лікар?

— Ну... Таке легко робити, якщо тобі пофіг, — Павук мав знічений вигляд. — Якщо неважливо, зроблю я це чи ні, то воно вдається без проблем. Але зараз це важливо, і я боюся зробити щось не так, і що як я скажу, а мені відмовлять, і тоді... Чого ти шкіришся?

— Та нічого, просто звучить трохи знайомо. Ходімо. Знайдемо Розі.

— Знаєш, — мовив він