Ніл Гейман - Дітлахи Анансі

Із ударом настільки гучним, що стало боляче вухам, двері підвалу вилетіли назовні.

З підвалу вийшла тінь.

Вона була справжньою. Розі знала, що вона була справжньою. Вона на неї дивилася. Але це було неможливо: то була тінь великої кішки, кошлатої й величезної. Химерним чином, коли тіні торкалося місячне світло, вона здавалася темнішою. Розі не бачила очей, але знала, що воно на неї дивиться, і що воно голодне.

Воно її вб'є. Отак усе скінчиться.

— Воно хоче тебе, Розі, — озвалася мама.

— Я знаю.

Розі підняла найближчий твердий предмет, дерев'яну підставку, де колись були ножі, і якомога сильніше жбурнула у тінь, а тоді, не перевіряючи, влучила вона чи ні, якомога швидше вибігла з кухні у коридор. Вона знала, де були вхідні двері...

Щось темне і чотириноге рухалося швидше: воно перестрибнуло через її голову та майже безшумно приземлилося перед нею.

Розі позадкувала до стіни. У роті у неї пересохло.

Звір стояв між ними та вхідними дверима, і він повільно й тихо рухався до Розі, так ніби мав увесь час на світі.

Матір вибігла з кухні, а тоді повз Розі — вона непевними кроками рухалася до великої тіні у залитому місячним сяйвом коридорі і махала руками. Слабкими кулачками вона вдарила істоту у ребра. Пауза, ніби весь світ затамував подих, а тоді істота обернулась до неї. Неясний порух — і матір Розі лежала на підлозі, а тінь теліпала нею, наче пес ганчір'яною лялькою в зубах.

У двері подзвонили.

Розі хотіла покликати на допомогу, але натомість заверещала, голосно і наполегливо. Зіткнувшись із неочікуваним павуком у ванні, Розі здатна була кричати, як актриса малобюджетного фільму за першої зустрічі з чоловіком у гумовому костюмі. Тепер же вона була у темному будинку, з примарним тигром і потенційним серійним убивцею, і одна з цих істот, а можливо, й обидві, щойно напали на її матір. У голові майнули кілька варіантів дій (пістолет: пістолет був у підвалі. Їй варто було б спуститися й дістати пістолет. Чи двері — вона могла би спробувати пройти повз матір і тінь та відчинити вхідні двері), але легені й рот тільки верещали.

Щось затарабанило у двері. Вони намагаються вдертися сюди, подумала Розі. Їм не виламати ці двері. Вони надто міцні.

Її матір лежала на підлозі у плямі місячного світла, а тінь скоцюрбилась над нею; тінь відкидала голову назад і гарчала, глибоким хриплим риком страху, випробування та володіння.

У мене галюцинації, з шаленою переконаністю подумала Розі. Мене замкнули у підвалі на два дні, і тепер у мене галюцинації. Немає жодного тигра.

Так само вона була переконана, що немає блідої жінки у місячному сяйві, хоч вона й бачила, як та крокує коридором — жінка з білявим волоссям, довгими-довгими ногами та вузькими стегнами танцівниці. Жінка зупинилася, підійшовши до тіні тигра, і сказала:

— Привіт, Ґреме.

Тінь звіра підняла важку голову і загарчала.

— Не думай, що сховаєшся від мене в цьому дурному костюмі тварини, — сказала жінка. Вигляд у неї був незадоволений.

Розі збагнула, що бачить крізь верхню частину тіла жінки вікно, і позадкувала, доки не притислася щільно до стіни.

Звір знову загарчав, хоча вже не так упевнено.

— Я не вірю у привидів, Ґреме, — провадила далі жінка. — Я прожила життя, усе своє життя, і не вірила в привидів. А тоді я зустріла тебе. Через тебе кар'єра Морріса зазнала невдачі. Ти обікрав нас. Ти вбив мене. І нарешті, щоб принизити ще більше, ти змусив мене повірити у привидів.

Тінь у формі великого кота заскавучала і позадкувала коридором.

— Не думай, що зможеш отак мене ігнорувати, жалюгідний ти чоловічку. Ти можеш прикидатися тигром скільки хочеш, але ти не тигр. Ти пацюк. О ні, це було би принизливо для благородного й численного роду гризунів. Ти гірше ніж пацюк. Ти піщанка. Ти тхір.

Розі побігла коридором. Пробігла повз тінь звіра, повз матір на підлозі. Пробігла крізь бліду жінку, і то було наче пробігти крізь імлу. Вона дісталася вхідних дверей і почала намацувати засуви.

У голові, чи то в реальності, Розі чула суперечку. Хтось казав:

— Не звертай на неї уваги, ідіоте. Вона не може тебе торкнутися. Вона лише даппі. Вона заледве реальна. Хапай дівчину! Зупини дівчину!

А хтось інший відповідав:

— Ви справді виказуєте слушну думку. Але я не впевнений, що ви взяли до уваги всі обставини, віч-на-віч, ну, обачність, гм, береженого Бог береже, якщо ви слухаєте...

— Я кажу. Ти слухаєш.

— Але...

— Я хочу знати, — сказала бліда жінка, — наскільки ти зараз примарний. Тобто я не можу торкатися людей. Навіть не можу торкатися предметів. Але можу торкатися привидів.

Бліда жінка заліпила потужний удар ногою в морду звіра. Котяча тінь зашипіла і ступила крок назад, і нога промахнулася буквально на кілька сантиметрів.

Наступний удар влучив, і звір завив. Ще один сильний удар у місце, де мав би бути котячий ніс, і звір видав звук кота, якого миють шампунем — самотнє виття жаху і люті, ганьби і поразки.

Коридор сповнився сміхом мертвої жінки, сміхом торжества і вдоволення.

— Тхір, — сказала вона. — Ґрем Тхір.

Будинком пронісся холодний вітер.

Розі витягла останні засуви і повернула замок. Вхідні двері відчинилися. Звідти вдарили сліпуче яскраві промені ліхтарів. Люди. Машини. Жіночий голос мовив:

— Це одна зі зниклих туристок.

А тоді:

— Боже мій.

Розі обернулася.

У промені ліхтарика вона бачила матір, що скоцюрбилася на підлозі, а коло неї, босий, непритомний і безперечно в людській формі, лежав Ґрем Коутс. Навколо них була розлита червона рідина, схожа на багряну фарбу, і на хвильку Розі не змогла збагнути, що то таке було.

До неї зверталася жінка. Вона казала:

— Ви Розі Ноа. Мене звати Дейзі. Знайдімо, де б вам присісти. Ви хочете присісти?

Хтось, мабуть, знайшов електрощиток, бо тієї ж миті в усьому будинку з'явилося світло.

Кремезний чоловік у поліційній формі схилився над тілами. Він подивився і сказав:

— Це точно пан Фіннеґан. Він не дихає.

Розі відповіла:

— Так, будь ласка. Я б дуже хотіла сісти.

Чарлі сидів поруч із павуком на краєчку скелі, у місячному сяйві, і ноги його звисали у прірву.