Олекса Кобець - Записки Полоненого, Олекса Кобець

Мій господар не дуже здивувався, що повернувся я з тимчасової «оренди» так хутко.

Але десь, мабуть, то була в них змова — принизити, образити, дошкулити мені чимось, бо причину для нової зутички мій господар знайшов дуже швидко.

Саме тоді приїхала до нього на хрестини (Карло ж народився!) якась його своячка — переросла, як на мою тодішню думку, наречена — така собі питна фрайляйн, років за двадцять три, що на самоті зо мною завжди підводить під лоба очі, важко-преважко зідхає, а груди їй тим часом ходором ходять. І горнеться — як не попросить: «ось пригорни, ось поцілуй!» На людях ця Деннертова своячка пишно копилить фарбовані губи, задирає вгору густо посипаного пудрою, не зовсім удалого, носа, і мене не добачає.

І ранком якогось поганого серпневого дня мій господар Йозеф Деннерт переказує через якогось пуцвірка, щоб я почистив черевики для фрайляйн Лізхен…

…Пуцвірок вилетів од мене бомбою, завиваючи. Я, звичайно, не бився. Тільки крикнув скажено. А потім прибіг сам Деннерт, і сталась у нас четверта і остання зутичка.

— Ви не маєте права відмовлятись од роботи, гер Олексі…

— Я не наймався до вас за лакея, гер Йозеф Деннерт.

— У нас ніяка робота не вважається за ганебну, гер Олексі…

— Але я виріс і виховався не у вас, а у нас, де кожен сам собі черевики чистить, гер Йозеф Деннерт…

— Я буду скаржитись на вас жандармові, гер Олексі…

— Я не заперечую, гер…

— Це варварство, я вас годую, я вам плачу…

— Варварство втому, коли принижують гідність людини…

Хряп дверима! — і потупотів дрібненько-дрібненько на своїх маленьких ніжках мій симпатичний, власне кажучи, господар.

Отепер мені й здалося, що і з сусідом у нього була змова: принизити брудною роботою мене перед очима красуні — сусідової жінки, що так привітно до мене ставиться. І закипіла в серці люта злість.

А ще через два дні, коли я працюю на леваді, прибігає серед дня, дуже захеканий і переляканий, старший Деннертів синок, і ще здалеки гукає:

— Гер Олексі! Гер Олексі! Біжім додому. Вас татко кличе.

— А що сталося?

— Не знаю, тільки татко дуже просив, щоб ви бігли.

— Бігати я вже давно відвик, мій хороший хлопчику, а раз ти ще й не знаєш, у чому справа, то давай ми з тобою підемо звичайно, по-людському.

Хлопець був дуже схвильований, що так ігнорується татків наказ, але скорився: ми пішли додому звичайною людською ходою.

На подвір’ї достоту мотався дуже схвильований, стурбований так, як рідко коли він стурбований буває, мій симпатичний господар.

Коли я підходжу до двору, він підбігає, дивиться запобігливо в вічі, і таким благальним, прибитим голосом питає:

— Гер Олексі, скажіть, ви не скаржились на мене?

— Я? На вас? Ні, не скаржився.

Тоді він бере мене довірочно за руку, ми разом виходимо за ворота, Деннерт заглядає мені глибоко в вічі й ще раз благально питає:

— А скажіть, гер Олексі, мені можна вірити вам — ви правду кажете, що не скаржились? Може я, знаєте, коли скривдив вас…

— Знаєте, гер Деннерт, у нас, на Україні, така мораль, що брехати, тобто неправду казати — за великий гріх перед Господом Ботом вважається.

Тоді зморшки на обличчі йому розходяться, він глибоко зідхає й достоту тягне мене за собою.

— Ну, то ходім швидше до гемайнтаузу, там гер нотар має вам щось сказати.

Гер нотар — високий, огрядний, літній уже дядя з порядним пузцем, у пенсне на переніссі великого, трохи закарлюченого вниз носа, зустрічає в своєму кабінеті несподівано привітно.

Він устає з-за столу, вітається, простягаючи свою товсту, пухку руку, підсуває крісельце.

— Сідайте, будь ласка… Е-е-е, скажіть, гер Олексі, — здається так? — скажіть, чи ви не мали нагоди скаржитися на когось, чи вам добре жилося в моєму селі?

І пронизує допитливим, неспокійним поглядом.

— Ні, гер нотар, нікуди я ні на кого не скаржився, мені добре жилося в вашому селі.

— Може, вас кривдили ваші господарі, може, працювати надміру примушували?

А очі пронизують, свердлують, наче в саму душу тобі втиснутися хочуть. Так і здається, що думає старий оце тепер:

«А чи не наробив ти, хлопче, чого з моєю донечкою, га?»

Ні, пане благообразний і благонравний нотарю, папашо хорошої вечірньої зірки, я не з тих, що ото в сутанах ходять, бо коли ти думаєш про те, що ти зараз думаєш, то того в твоєму селі, де три тисячі жінок і ледве тридцять душ чоловіків, та й то калік, — вистачало аж занадто. Ні, я тільки здалека милувався твоєю хорошою донечкою, а в твоє розуміння ніяк і вкластися не може, що солдат, російський азіят, може мати і серце, і душу…

— Ні, не кривдили — навпаки, навіть мало працював…

Тоді й йому обличчя прояснюється, і гер нотар полегшено зідхає.

— Бачите, тут прийшла естафета від військового міністерства нашого, естафета з кур’єром із Відня в Дуначеб… Вимагають вирядити вас негайно до Відня. До столиці нашої, розумієте, гер Олексі? Так я й подумав, чи не ображені ви на когось, чи не скаржилися воєнному начальству нашому?

— Ні, я не скаржився воєнному начальству вашому, пане нотарю…

— Тоді, знаєте що, відпочиньте ви сьогодні — далека ж дорога! Я скажу геру Деннертові, щоб не обтяжував вас сьогодні вже ніякою роботою, а завтра раненько ви й вирушите з кур’єром… Ага, до речі: мені, знаєте, дуже-дуже сподобався ваш високо-патріотичний вчинок із тими п’ятьма кронами, пам’ятаєте?

— Я тільки виконав маленький обов’язок перед своїм народом, гер нотар…

— А якже, а якже: це дуже похвально, гер Олексі… Ви ж не орош (росіянин), хоч і прийшли з Росії… Казав мені гер Деннерт про вашу Україну… І я дуже-дуже співчуваю вам, гер Олексі… І бажаю вам щасливої дороги та всяких успіхів у вашому дальшому житті…

Широка, привітна посмішка, що розкрила пожовклі зуби, теплий потиск пухкої бюргерської руки, і авдієнція закінчилась…

Тієї ночі прощаюся гаряче з моїм хорошим Дмитром Русіновим. Залишаю йому згарячу чимало свого немудрого майна, навіть бритву, — неначе й вона вже мені непотрібна буде! — навіть цілий пакунок із коржиками, що, одержаний у самому Дуначебі, вже нічого не був вартий, а на ранок вирушаю в далеку дорогу.

До болю шкода розлучатися з милими Деннертовими хлоп’ятами. Саме перед тим я тількищо навчив їх: