Олеся Лис - Обраниця чаклуна, Олеся Лис

Розділ 32

Легке похитування викликає нудоту. Поки не наважуюсь розплющити очі, лише прислухаюся до відчуттів. Та відчайдушно намагаюсь зрозуміти, що зі мною. Шкіра горить, наче обпалена сонцем, саднить, пече. Будь-який дотик одягу приносить неприємні хворобливі відчуття. Ледве утримуюся від мимовільного стогону, що рветься з губ.

До мого чола торкається прохолодна рука, зміщується на тремтячі повіки. Знаю, вона має принести полегшення. Але мене всю перекручує від огиди.

― Касі! Кас! Ти прийшла до тями? ― тихо питає Каор.

Очі доводиться розплющити. Повільно. Насилу. Як після довгої та виснажливої ​​хвороби.

Облизую пересохлі губи та фокусую на ньому погляд.

― Де я?

Незнайома обстановка пригнічує. Мені поки не надто страшно. Але легке занепокоєння вже хвилює. Питання крутяться в голові наче каруселі. Чи зможу я втекти звідси? Наскільки добре мене охоронятиме колишній опікун? І чи вдасться Сіварду знайти мене?

Знову обдивляюсь дивне приміщення. Воно щось неясно нагадує, хоча впевнена, я ніколи тут не була.

Хвилювання посилюється.

Обережно, тримаючись рукою за обшиту дерев'яними панелями стіну, сідаю на вузькому твердому ліжку.

― На моєму кораблі, люба. За кілька годин ми відпливаємо, ― каже Каор.

Задоволена посмішка розпливається по ненависному обличчі.

Струшую головою. Мені здається, що я не дочула. Не може такого бути! Просто не може. Але незвичайне вікно, дерев'яні стіни, похитування... Каор не бреше. І моє серце каменем ухає низ. У грудях немов розростається, смокчучи, гулка порожнеча.

Моя реакція колишнього опікуна відверто бавить.

― О, не варто турбуватися, люба Касі, ― солоденько посміхається. ― Нас лише рік не буде в Адельмірі. Він пролетить непомітно, повір. Сподіваюся рік, ― хижо додає наприкінці, неприховано знущаючись. ― Все залежить від того, як швидко ти зможеш подарувати мені спадкоємця. Ми ж не хочемо, щоб наш улюблений король Олеальд знову розірвав шлюб, правда?

Нервово ковтаю і знову швидко озираюсь, ніби намагаюся знайти підтвердження, що це все неправда, хоча сама розумію безпідставність своїх надій. Але мозок чіпляється за цю тендітну віру, наче за останній бастіон. Я нічого не можу з цим вдіяти, інакше просто збожеволію від розпачу. Як тільки корабель покине територіальні води Адельміри, ніхто не зможе мені допомогти. Навіть сам король.

― Хто тобі допоміг пробратися в Отгріф? ― раптово питаю.

Згадую про зрадника серед моїх людей, й гнів розпалюється з новою силою. Адже якби не підлий щур, у Езерта Каора не було б жодного шансу викрасти мене.

― Хто мені допоміг Касі? Не здогадуєшся? Серйозно? ― кривиться в посмішці.

Похмуро дивлюся. Невже не очевидно? Якби здогадувалася, не питала б. Мені навіть замислюватися про це фізично боляче. Підозрювати людей, до яких прикипіла всім серцем, яких вважаю сім'єю, здається блюзнірством. А тим більше якщо виявитися, що людина, на яку грішила, виявиться невинною. Тому волію навіть не здогадується.

― Касі, мені допомогла ти! ― самовдоволено посміхається.

― Я! ― Здивовано округлюю очі. ― Ви марите!

― Невже? 

Мені так хочеться стерти цю гидку усмішку, це самовдоволення з його обличчя. Він дійсно вважає, що я повірю в його маячні фантазії?

― Цей жарт зовсім не смішний! ― обурено фиркаю і складаю руки на грудях. ― Я не хотіла вам допомагати. Не хотіла цього. І навіть не робила. Ви говорите нісенітниці!

Час поставити його на місце. Може це протверезить колишнього опікуна і він відпустить мене додому. Хіба йому самому не огидно жити з жінкою, якій він неприємний?

Каор похмурнішає.

― Як же не хотіла? Якщо не хотіла, давно змінила б руну на вході в таємний тунель, — схиляється до мене. ― Видалила б мою кров. Я не міг би зайти. Але ти… цього не зробила… А отже… хотіла, щоб я міг зайти до тебе будь-якої миті… Адже так?

Відчайдушно мотаю головою.

― Ні… Ні… не так…

Звідки мені було знати про цей прохід. Пам'ять Касії нічого не казала. Не підказувала. Я все забула. Навіть те, що цей гад скористався невинною молодою дівчиною та її довірливістю.

Одне радує, серед домочадців зрадників все ж таки не було. Каор самостійно пробирався коли йому заманеться і шпигував, гад. Адже я, на відміну від нього, і половини таємних закутків і ходів Отгріфа не знаю.

Стає гидко і бридко. Хто його знає, за чим це хворий спостерігав...

― Ох, Касі-Касі, навіщо прикидатись… Тепер ти можеш бути собою.

Він простягає руку, гладить мене по щоці. Я мимоволі втискаю голову в плечі й заплющую очі.

― Це ж ти мені показала потайний хід, руну, що відчиняє двері… Ми домовилися, що це буде нашою маленькою таємницею…

Мене починає нудити. Каор справжнє божевільне чудовисько. Не можу на нього дивитися, буквально не можу, пересмикує все від огиди.

— А якщо ти нічого не змінила, то хотіла мене бачити, хотіла, щоб я ним користувався, приходив до тебе, стежив за тобою… Так, Касі? Дивився на тебе...

― Ні… ― злякано хриплю…

― Так, моя сором'язлива дівчинко. Будь же відверта з собою.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍