Олеся Лис - Обраниця чаклуна, Олеся Лис

Мені здається, я біжу в бік потайних дверей, хоч зовсім не впевнена, що зможу їх відчинити з цього боку. Але зараз набагато важливіше сховатися, зникнути, опинитися якнайдалі від свого викрадача. І хоч зв'язані руки заважають руху, а кляп у роті збиває подих, я боюся зупинятися навіть на частки секунди, боюся гаяти дорогоцінний час. Потім, потім їх позбудуся, коли буду впевнена, що Каор мене не знайде.

Минають хвилини, а вихід не з'являється. У боці починає нестерпно колоти. Та не міг Каор мене уволокти настільки далеко. Я біжу вже набагато довше.

Злякано озираюся на всі боки. Тьмяне світло ледь розсіює темряву, але його цілком достатньо, щоб я зрозуміла ― тут ми не проходили.

Втомлено притуляюсь чолом до прохолодної стіни. Як же так. Адже я рухалася точно в тому напрямку, ясно пам'ятаю. Але повністю поринути у відчай не встигаю. Легка пульсація прямо там, де я притулилася чолом і тепло, що йде від стіни, змушують здивовано відсахнутися. Невідома сила викликає бажання торкнутися зв'язаними руками до кам'яної кладки. Притискаю долоні до шорсткої поверхні та прикриваю очі. Тепер поклик Джерела чується ясніше, чіткіше. Це він мене сюди завів. Шлях до дверей був свідомо провальним. Каор насамперед кинувся б мене шукати в тому напрямі, і на той час уже піймав би.

"Дякую", ― подумки кажу. І у відповідь відчуваю теплу хвилю.

Отримавши кілька хвилин фори, починаю розв'язувати кляп і звільняти руки. А потім, довірившись внутрішньому чуттю, продовжую йти в тому самому напрямку. Чомусь знаю, ця дорога правильна і виведе мене у безпечне місце.

Поступово коридор звужується та йде вниз. Стає прохолодніше, а босі ноги взагалі нічого не відчувають. Обхоплюю долонями передпліччя і намагаюся хоч трохи їх розтерти. Хворе плече ниє і здається трохи розпухло, але судити важко, а оглядати я боюся. Ось виберуся звідси, тоді й оціню свої ушкодження. Лікоть теж саднить, і судячи з липкої рани, здерла я його до крові. Добре хоч простора сорочка не зачіпає спину, якою я також знатно поялозила по стіні.

За відчуттями незабаром світанок, отже, порятунок близько. Тихенько зітхаю і зупиняюся на кілька секунд перепочити.

Мені здається, чи я чую шум моря?

Підводжу голову і, затамувавши подих, прислухаюся. Дуже слабо, здалеку, справді долинає якийсь шум. Але чи моря? Важко сказати.

Знову рушаю в дорогу. На жаль, після відпочинку йди стає важче. На ноги взагалі наступати нестерпно.

― Ох, яка вперта у мене наречена, ― звучить за спиною.

Здригаюсь від несподіванки, і, забувши про хворі ноги, кидаюся тікати. Чекати, поки викрадач наговориться, бажання немає ніякого.

Тупіт, що наближається, тільки підстьобує і наштовхує на думку, що шанси мої мізерно малі. Але що я можу? Знову обвалити на нього каміння? Я й сама не розумію, як у мене це вийшло вперше. А якщо жбурнути магією, як тоді на дорозі? Правда там я не навмисне у найманця попала залишками сили, а тут якщо спробувати. Але для цього потрібно зупинитися і зосередиться. А як це зробити на бігу? Одне радує ― за таких умов і він проти мене магію навряд чи застосує.

Звідки береться камінь під ногами? Він вилазить немов із нізвідки. Я чіпляюсь за нього носочком й тільки встигаю виставити долоні, щоб не вдаритися об підлогу головою.

― Ай-ай-ай! Що ж ти незграбна така, Касі! ― демонстративно журиться Каор.

З останніх сил перевертаюся на спину, зустрічаючи його погляд.

― Скоро ти отримаєш по заслугах, ― гнівно вичавлюю, намагаючись вирівняти збите дихання. ― Сівард всі твої злочини розкрив. І не варто посилювати ситуацію моїм викраденням.

― О, неперевершений Сівард! ― В очах Каора розпалюється лють. ― Для тебе він теж неперевершений. У всьому? Так, Кас?

Густо червонію і задираю підборіддя. З чого я маю виправдовуватися і щось пояснювати.

― Певен, я зміню твою думку, ― самовдоволено заявляє.

― Впевнена, не зміните! ― відрізаю у відповідь.

І лють у погляді Каора стає найкращою нагородою.

― Бачать боги, я цього не хотів, ― раптом скрегоче він і запускає в мене згустком сірувато-чорного туману.

Я ледве встигаю виставити щит. Тендітний, недопрацьований, виконаний на чистих інстинктах. У мене не було часу ні зосередитись, ні зміцнити його силою. Але він чудово захищає мене від першої атаки.

Колишній опікун вдоволено хмикає. І випускає другий потік. Набагато більший. З вкрапленнями вугільно-чорної, блискучої наче онікс, чужорідної магії. Вона легко ламає мій захист. Я відчуваю, як тремтить, немов тонке скло, б'ється вщент щит, розлітається безліччю уламків. А мене обплітає смоляниста липка павутина забороненого заклинання.

Від автора!

Перепрошую мої любі за затримку. Я трохи прихворіла на вихідних, і не встигла відредагувати розділ. Але в якості нагороди ловіть трохи більшенький уривок, ніж за звичай, і ще один промик від Тані Толчин на "Магиню-сирітку"

hwnXDiO-