Ліана Меко - Хибне щастя, Ліана Меко

Ваня.

Господи. Ліка. Моя дівчинка. Моя маленька Азія…

Я не міг повірити, що бачу її. Я так довго шукав, що майже втратив надію колись побачити. Я майже зневірився. Але вона була переді мною. Жива. Приваблива. Така… моя.

Ліка мирно спала, підперши голову рукою, поруч із ліжечком Тихона. Заснула прямо в кріслі-мішку, в незручній позі. Я тихенько підійшов і обережно опустився навколішки поруч із нею. Зазирнув у улюблене обличчя. З жалем відмітив, яка вона бліда, а ніс і очі припухли, наче вона довго плакала.

Що сталося, дівчинко? Що змусило тебе страждати?

Невже це моя провина?

Що сталося і чому це так сильно мучить тебе?

Кіра, яка зустріла мене на подвір'ї, коли я, зірвавшись з місця, кулею примчав до неї додому, виглядала похмурою і стурбованою.

– Вам треба поговорити. Вам просто треба поговорити. - повторювала вона якось нервово, сумбурно, поки запускала мене до будинку. І дивилася так, ніби зі співчуттям і водночас звинувачуючи у чомусь.

Я не розумів, що відбувається, і від цього було важко. Здавалося, щось важливе проходило повз мене, а я, сліпий, глухий, і нічого не розуміючий, не бачив, не помічав, не міг ухопитися за це і роздивитись.

Я тихенько торкнувся руки дрімлої Ліки. Холодна. На вулиці спека, а рука холодна. Не втримавшись, обхопив її своєю рукою, переплітаючи пальці. А потім і зовсім притулився губами до тильного боку її долоні.

Ліка здригнулася і розплющила очі. Моргнула. Незрозуміло так, сонно, дезорієнтовано. Подивилася на мене впритул, не змінюючись в обличчі, ніби не до кінця розуміла, хто перед нею, або думала, що це просто сон.

- Привіт. - Тихо простяг я, розглядаючи її, таку втрачену, але таку рідну. І горло знову зводило, а в носі починало щипати, і я швидко заморгав. Знову притис її руку до губ. – Я так довго шукав тебе.

Ліка знову моргнула. Розплющивши припухлі від сну губи, коротко вхопила ними повітря. Села рівніше, повільно приходячи до тями.

- Ваня? - Видихнула майже не чути. - Це ти? — трохи спохмурніла, ніби не вірила своїм очам. – Як ти… Що ти тут… – Нерозумно ковзаючи очима по моєму обличчю, потім по кімнаті, абсолютно втрачено, і навіть якось відчайдушно прошепотіла Ліка.

Я не витримав, обхопив її обличчя руками, притяг до себе, збираючись поцілувати, але Ліка сіпнулася назад, і в очах нарешті з'явилося впізнання. Вона остаточно прийшла до тями.

- Що ти тут робиш? - різко підскакуючи, прошепотіла Ліка. Було видно, що їй хотілося кричати, але вона шепотіла, щоб не розбудити дитину.

- Я приїхав... побачити тебе. - Встаючи слідом за дівчиною видихнув я. – І шукав тебе. Дзвонив. Їздив до притулку, обходив ветаптеки. Навіть їздив до твого батька, - з невеселим смішком розповів я дівчині, - а ти, виявляється, весь цей час була зовсім поряд… - Додав з гіркотою, знову простягаючи руки до Ліки, і знову бачачи, як вона сіпається назад, ніби хоче захиститися , уберегти себе від моїх дотиків.

Це вбивало. Я чекав на це довбаних два тижні. Уявляв. Марив. Я мріяв про це. Про простий дотик! А вона усувається від мене, як від чумного.

- Ну, що я зробив, скажи? Що жахливого я зробив? І як мені тепер це виправити?.. - Ледь не з благанням простяг я.

- Ти шукав мене? - Схоже на мої слова її сонний мозок обробляв з невеликим запізненням. Ліка схилила голову на бік і подивилася на мене з недовірою.

- Так, шукав... Звичайно, шукав. – підтвердив я з м'яким кивком.

- Але навіщо? – Зелені очі спалахнули, остаточно прокидаючись. І відбивалося у них так багато всього. Образа, біль, злість… але і ще щось.

Щось з'являлося у її очах. Слабка, дуже слабка, тендітна надія, і щось невиразно схоже на довіру. 

Вона мені вірить? – Хоче вірити. Намагається.. 

І від усвідомлення цього вся напруга, що накопилася за всі ці два нескінченних тижня, повільно відпускала, уповзала, як боягузливий наляканий променем світла тарган. І – ось воно! - Це відчуття. Що ти повільно, але впевнено виповзаєш із непомірно величезної купи лайна.

У грудях немов спалахнув промінь світла. Осяяв, прогнав скупчену темряву, зігрів.

- Навіщо? Тому, що ти потрібна мені. – прошепотів я, охоплюючи руки дівчини. - Я люблю тебе. - Додав просто, але при цьому вкладаючи у свій погляд так багато слів, так багато сенсу, так багато пережитих страждань.

Я думав, що маю сказати, мушу зізнатися, і це все виправить. Думав, що її потішать мої слова.

Але Ліка раптом подивилася на мене так, ніби я цим простим реченням увігнав в неї гострий кинджал - підло, зрадливо. На її обличчі позначилося так багато болю, що й мені раптом стало боляче.

- Але ж так нечесно! - раптом скрикнула Ліка, наче маленька ображена обдурена дівчинка. У неї й підборіддя затремтіло так, ніби у дитини, яка ось-ось розплачеться, і очі наповнилися сльозами.

- Нечесно? - Розгубившись від її несподіваної реакції перепитав я

- Так! Нечесно говорити таке... Зізнаватись у коханні перед тим, як втекти!

- Але я не збираюся втікати. – вигукнув я, незрозуміло дивлячись на дівчину.