Тонке Драгт - Лист до короля

сам — їхати тобі з ним чи повертатися до своїх воїнів на схід. Прощавайте.

Тіурі і Вармін вклонилися і невдовзі були у внутрішньому дворі, де, згораючи від нетерпіння, їх чекала решта.

— Що сказав вам лицар? — спитав Паккі друга.

— Гарна новина! Посланець приніс йому: Кобру спіймано!

— Кобру спіймано? Правда? — прошепотів Паккі.

— Так, — мовив Тіурі, — правда.

Паккі дивився на нього сяючими очима.

— Це справді чудова новина. Еге ж! Тепер принаймні можна не боятися кожної тіні й не заглядати за кожний кущ.

Вармін підійшов до них і кашлянув.

— Що там? — запитав Тіурі.

— Як нам тепер вчинити? Їхати мені з вами чи ні?

— Тепер ви можете зі спокійним серцем залишити нас самих, — відказав Тіурі.

— Гаразд. Ти сам це сказав. Бач, я не знаю, чому мене просили повернутися якомога швидше. І якщо ти вважаєш, що наша допомога тобі більше не потрібна, я хочу дізнатися, де вона може знадобитися. Щось не так у цьому королівстві, мені здається — щось назріває. Але, коли твоя воля, я поїду з вами. Зараз я служу тобі, хоч як неймовірно це звучало б, попри те що ти набагато молодший за мене.

Тіурі простягнув йому руку:

— Дякую за допомогу, Варміне, і перекажіть намісникові, що я йому вдячний. А втім, ми особисто подякуємо йому, коли повернемося до Райдужної річки.

— Гаразд. Але я не відпущу вас, допоки не переконаюся, що ви добре озброєні. Можливо, воно й не знадобиться, але не завадить. Від того луку і стріл, що живуть тільки у твоїй уяві, невелика користь! Я дам вам справжні, а зі збройової отримаєте й кольчуги.

Минув певний час, перш ніж усі потрібні речі були зібрані й передані друзям.

— Це обов’язково вдягати? — запитав Паккі, вперше в житті взявши до рук кольчугу. — Мені б звичайну сорочку.

— Звикай, — сміючись, сказав Вармін. — Це надійний захист, і чимось доводиться поступитися.

— Тоді доведеться вдягнути, — зітхнув Паккі. — Але лук мені точно ні до чого. Я вгору й трьох кроків не пройду. — Однак, подумав і погодився: — Гаразд, давайте його сюди. Можливо, це мені й пасуватиме.

Друзі попрощалися з Варміном і його вершниками та виїхали на західну дорогу.

— Тепер ми знову разом! — радів Паккі. — Як тобі мій вигляд? Я хоч трохи схожий на зброєносця?

4. Унавенстадт. Жебрак біля брами

Звісно ж, Тіурі хотілося розповісти Паккі, про що саме він говорив з лицарем Івейном.

— На щастя, він відпустив нас одразу, — сказав Пак-кі. — Я вже трохи злякався, що нас знову затримають, і пожалкував, що ми не перевдяглися на яких-небудь бородатих стариганів, наприклад!

Де б ти ті бороди взяв? — засміявся Тіурі.

— Нічого зараз про те думати, тим паче, що нам це вже не знадобиться. — Паккі роззирнувся довкруж. -Ці Місячні пагорби трохи схожі на гори і такі ж прекрасні, однак я думаю, що ліпше бути від них якомога далі. А ти?

— І я.

Місячні пагорби назавжди будуть пов’язані зі спогадами про години тривог, погрозами розлюченого Кобри і особливо — з убивством молодого писаря.

Їхнє бажання незабаром здійснилося, бо пагорби вони невдовзі залишили позаду і потрапили у зовсім іншу місцину. Юнаки їхали полями хвилястої золотавої пшениці, уздовж пасовищ з ніжно-зеленою травою, де паслися коні, подекуди траплялися темні переліски й дерева.

Дорогою їм зустрічалося доволі багато людей; юнаки проминали села й господарські садиби, а часом вдалині виднілися високі вежі якихось замків.

По обіді почав падати дощ, та він не перешкодив гарному настрою хлопців і не змусив їх стишити хід. Вони їхали вперед навіть після заходу сонця. Дощ скінчився, і вони їхали при світлі блідого місяця, який віддзеркалювався в калюжах. Десь збоку, у канаві, кумкали жаби, а трохи далі у траві сюрчали цвіркуни.

— Їхати б і їхати отак цілу ніч! — прошепотів Паккі.

Але Тіурі заперечно похитав головою. Він роззир-нувся: позаду були Місячні пагорби, де залишилися злодіяння й небезпеки. І все ж він був насторожі, немов мандрував ворожою країною. Звідки виникло це відчуття? Вдень його не було. Чому йому знову ввижається, що за ними спостерігають і шпигують? Нісенітниця! Не треба про це говорити Паккі. А втім, юнак вирішив якомога швидше знайти надійний притулок на ніч.

Незабаром вони під’їхали до якоїсь порожньої клуні і вирішили там заночувати. Та щойно зайшли всередину разом з кіньми, як забрехав собака, а згодом почулися кроки і грубий голос гукнув:

— Хто там?

Тіурі визирнув назовні через шпаринку в кутку дверей. Там стояв чоловік з ліхтарем у руках. Великий собака крутився біля його ніг. Тіурі вагався, відповідати чи ні, Паккі також принишк. Собака залишив хазяїна і, махаючи хвостом, стрибав на двері.

— Так, Парвене, у нашій клуні гості! — крикнув чоловік. — Це нічого, я лише хочу знати, хто ви такі!

Тепер Тіурі наважився заговорити і вийшов надвір, Паккі слідом за ним.

— Добрий вечір. Можна нам тут заночувати?

— Гаразд, — згодився селянин, якому, імовірно, й належала клуня. — Але ви можети піти зі мною. У хаті є вільний піл, на ньому точно спатиметься краще. Та й господиня збере вам щось перекусити.

Він так щиросердо вмовляв їх зайти до хати, що друзі погодилися. Невдовзі вони сиділи із селянином та його дружиною на кухні та їли пампухи зі шкварками.

— Щиро вдячні вам за доброту, — проказав Тіурі.

— Та нема за що, — засміявся селянин. — Чого ви так пізно їдете? До міста зібралися?

— Ви хочете сказати — до Унавенстадта? — запитав Паккі.

— Та звісно, а до якого ж іще? Хоча, ваша правда, є й інші міста. — селянин замовк. — Чуєш, — прислухався він зненацька, — Парвен знову бреше. Піду гляну, хто там, — він узяв ліхтаря і вийшов надвір.

— Звідкіля ви? — запитала господиня.

— Здалеку, — ухильно відповів Тіурі.

— З Великих гір на сході, — додав Паккі.

— Ого, — здивувалася господиня, — скільки ж ви всього побачили! Ви були в Данґрії, а потім переправилися через Райдужну річку? Ви збирали квіти в Інґевеллі? І бачили, як сяє місяць над пагорбами? Проте місто короля наймальовничіше.

— Чи далеко до нього? — запитав Паккі.

— Та