Тонке Драгт - Лист до короля

Селянин повернувся знадвору й сказав:

— Нікого не видно. Дивина. Мій пес ніколи не бреше без причини, — і, звертаючись до хлопців, додав: — Не знаю, чи збираєтеся ви завтра рано вставати, але зараз уже час спати.

— Так, — підтримала його дружина, — я бачу, що ви дуже втомилися. Ходімо, покажу вам піл, де приготувала постіль.

— Які ж приємні люди тут, — прошепотів Паккі, умощуючись під ковдрою.

— Так.

Знадвору знову почувся гавкіт.

«Чого ж він не заспокоїться?» — подумав Тіурі, але тут-таки, усміхнувшись, подумав: нехай собі! Тут, за зачиненими дверима, безпечно.

Паккі швидко заснув, а Тіурі ще довго лежав, вдивляючись у темряву. Собака замовк, і він нарешті теж заснув.

З першими півнями хлопці повставали, ще раз подякували селянинові та його дружині за гостину і рушили далі. Була гожа днина: дув свіжий західний вітер, світило сонце. Спершу вони їхали, як і вчора, серед лук та полів, потім дорога повела їх через ліс, вони піднялися на пагорб. і побачили перед собою Унавенстадт.

Це було велике місто; їм видно було багато веж, нічого, окрім веж, білих, сріблястих, що сяяли на сонці. Деякий час юнаки мовчки дивилися на них, зупинивши коней. Там була мета їхньої подорожі! Потім швидко поїхали вперед. Дорогу тепер перетинало чимало бічних доріг; юнаки помітили, що вони не єдині мандрівники, які їдуть до столиці. Та до міста ще залишався чималий шлях, тож хлопці їхали, не шкодуючи коней: бажання потрапити в місто дедалі зростало.

Унавенстадт, споруджений на низьких пагорбах, не був огороджений високим муром, був світлим і відкритим. Навколо просторого, зі сходами й вежами, на яких сяяли золоті прапорці-флюгери, міста були зведені невисокі стіни з багатьма брамами. З півдня, зникаючи в місті, текла іскриста річка — певно, це була Біла річка. Далі, північніше, височіли пагорби, рожевіючи в сонячних променях, за ними піднімались інші, наче веселкові дуги, розчиняючись у серпанку. До міста вело багато доріг, так само широких, як і та, якою їхали хлопці.

— Це, — милувався Паккі, — найкрасивіше з того, що я бачив під час нашої подорожі.

— Згоден, — відповів Тіурі.

— Чи місто Дагонатбург таке саме?

Тіурі похитав головою:

— Ні, це значно красивіше.

— Це, мабуть, найгарніше місто у світі, — сказав Паккі.

Тіурі повторював подумки слова листа, а потім тихенько проспівав їх на мотив Паккі, той підспівував. Так вони і їхали. Але коли під’їхали вже зовсім близько і сонце стояло над містом на заході, вони замовкли.

Дорога розгалужувалася на безліч стежин, що вели до різних брам та хвірток у міській стіні зі сходу, на порослі травою стежки, витоптані кіньми, і бруковані доріжки з кам’яними сходами. Усі брами та хвіртки були відчинені, але повсюди стояли вартові, що мали дуже поважний вигляд з барвистими щитами та шоломами з пір’ям. На низьких білих стінах теж стояли чатові.

Друзі захоплено перезирнулися.

— Ми тут! — прошепотів Паккі.

— Майже, — додав Тіурі.

Вони звернули на одну з доріг і мимоволі пустили коней кроком — навколо було так багато на що подивитися. Уздовж сходинок і доріг у траві стояли колони, прикрашені скульптурами та дивними знаками.

І тут вони помітили чоловіка, який різко виділявся на тлі навколишньої краси. Старий жебрак сидів на землі неподалік брами, притулившись до колони. Він був одягнений у пошарпаний латаний плащ з каптуром, з-під якого виглядали лише ніс, довгі сиві заплутані пасма волосся та борода. Поруч лежав костур, а в руці він тримав жебрацьку чашу. Жебрак заговорив з хлопцями і попросив у них милостиню.

Тіурі дістав гаманця, отриманого від намісника. Там лишалося небагато, але він кинув усе в простягнуту чашу. Паккі також віддав усе, чим володів: свого мідного грошика.

Жебрак пробурмотів слова подяки, і друзі хотіли були вже їхати далі, але той голосно заговорив, зупиняючи їх.

— Краще б я вам не дякував.

— Чого б це? — здивувався Тіурі, який опинився ближче до нього, ніж Паккі.

— Сидиш там високо на своєму коні, мандрівнику, і жбурляєш монету, навіть не поглянувши мені в обличчя! А тепер промчиш повз мене й забудеш за мить. О, ви, сповнені нетерпіння, я вам надокучив. Так, я лишень жебрак, прикра затримка, яку, на щастя, скоро оминеш.

Тіурі поглянув на жебрака, не знаючи, що й сказати. У нього не стало духу проїхати повз нього, як він збирався. Голос старого звучав так жалісно, так гірко і безнадійно.

— Чого ж ти чекаєш? — мовив жебрак. — Проїжджай, чужоземцю. Це Унавенстадт, королівська столиця, місто, де немає бідності. Увійди до нього й забудь мене, як і всі забувають. Яка потреба поблажливо спуститися до мене, злиденного?

— Не гнівайтеся на мене! — перепросив Тіурі. — Я не хотів вас образити. Вибачте, що я поспішив і не затримався біля вас. Я віддав вам усе, що мав, і дуже хотів би допомогти, якби міг.

— А-а-а! Якщо так, тоді дякую! Ви хотіли б мені допомогти. якби могли. Я тішуся з цього. Більшого мені й не треба. Прощавайте. І нехай вам буде відплачено по заслузі. Та збудеться те, чого я вам бажаю. Прощавайте!

Він відвернувся, намацав свого костура й почав важко підводитися. Паккі поклав руку на плече Тіурі й шепнув:

— Їдьмо!

Але Тіурі не міг відвести погляд від прохача. Він відчував великий жаль до нього і раптом зрозумів, що не хоче в’їздити в місто, допоки не загляне йому в очі й не дізнається, кому подав милостиню. Хлопець зіскочив з коня, не слухаючи, що шепотів йому Паккі, простягнув руку жебракові, аби допомогти, і промовив:

— Я поспішаю, але не настільки, щоб не засвідчити, що хочу допомогти і хочу пізнати вас.

Жебрак прийняв його допомогу. Тепер він стояв навпроти Тіурі, спираючись на костур; обличчя його було майже повністю приховане каптуром і волоссям.

— Дякую, — тихо сказав він. — Ти такий, як я і сподівався. Не за гроші дякую тобі, а за те, що зараз стоїш переді мною.

— Ви хотіли подивитися на мене? — здивувався Тіурі.

Не відповідаючи, жебрак схилився ще нижче.

— Ви хотіли на мене поглянути? — знову запитав Тіурі.

Серце його забилося сильніше. Сам не розуміючи чому, він знав, що ані кроку не зрушить з місця, допоки жебрак не погляне йому у вічі. Лише пізніше він зрозумів,