Анна Мінаєва - Академія Червоної корони. Навчання, Анна Мінаєва

Глава 24.2

— Ні, мені вистачило твого вина.

Чоловік знизав плечима і відкинув голову, роблячи кілька великих ковтків. Заходив кадик, з куточка рота вислизнуло кілька темних крапель.

Отак і не скажеш, що він принц сусідньої держави. Звичайний чоловік. З неприємним характером, якимись дивностями у спілкуванні… Не так я уявляла собі коронованих осіб. Може тому наш різкий перехід на “ти” мене і не дуже турбував. При дворі ми навряд чи дозволили б собі так спілкуватися. Але ми, на щастя, не при ньому.

— Не сумуєш за прокляттям? — поцікавився Ріхтан, прибираючи флягу від обличчя.

— Тише ти, — я злякано озирнулась, боячись, що нас можуть підслухати.

— Усі сплять, втомилися, — спокійно сказав він. — Так що?

— Ні, не сумую, — я все ж таки сплела навколо нас купол, через який можна підслухати, тільки перебуваючи в безпосередній близькості. — А чому маю?

— Ну, як же? Бестії тебе так слухалися, — у погляді чаклуна я вловила блиск зацікавленості. — А ти так взяла і відмовилася від можливості стати вищим некромантом.

— Вищими некромантами стають зовсім не так, — буркнула я, простягаючи руки до вогню. У диких землях ставало все холодніше. — Чи не зна...

— Звучить так, ніби ти боїшся магії смерті, — беззлобно посмiхнувся Ріхтан.

— Просто не люблю.

— Так? А чому?

Я зиркнула на чоловіка із сумнівом. Чомусь здавалося дивним, що він ось так просто цікавиться мною та моєю думкою. Перше враження про нього було аж ніяк не приємним. То чому ж чаклун різко вирішив змінити свій підхід?

— Тому що моє перше знайомство з цiєю магiєю складно назвати позитивним, — знизала плечима, дивлячись на багаття, яке горіло без дров.

— Розкажеш?

— Навіщо? — я все ж таки простягла руку до фляги, отримала її без запитань і зробила невеликий ковток.

— А може, мені цікаво, скажімо, з професiйного боку, — припустив Ріхтан, а я лише криво посміхнулася.

А потім... не знаю чому, але заговорила. Можливо, просто самій хотілося з кимось поділитись ситуацією. А може, так спрацьовувала різка довіра до цього чаклуна. Довіра, якої не завадило б позбутися. Мало, які цілі він переслідує… Нижча матерія, так й до параної недалеко!

— Це сталося на першому курсі, — сказала я, дивлячись у полум'я. — Досі мені ще не доводилося зустрічатися з некромантами. У вищій школі нам про цю галузь магії тільки мимохіть розповiдали. Все було досить банально, двоє некромантів на два курси старше вирішили пожартувати з дівчинки, яка пропадала днями в бібліотеці.

— Ти так любила вчитися? — скинув темну брову Ріхтан.

— Швидше, шукала як обійти деякі усталені правила, — хмикнула у відповідь. — Як ти міг помітити, про бестій я люблю не лише читати. А тоді майстер Юнара не так прихильно ставилася до вилазок та практичних занять із ними.

— І Лорейн Атрікс вирішила поламати чужі правила, — з нотками пафосу продекламував чоловік, роблячи ще один ковток із фляги.

— Хотіла, — поправила я його, підтягуючи коліна до грудей. — Повертаючись до історії… Ті двоє помітили, що я часто повертаюся з бібліотеки пізно. І вирішили пожартувати — підіслали до мене піднятого з мертвих утопленика. Не маю уявлення, де вони його взяли. Може, з Омута виловили, може, з міста провели. Але тоді я злякалася до гикавки. Знань по вигнанню немерті в мене не було, бігла я так, що будь-який вогнехвіст би заздрив.

Ріхтан беззлобно посміхнувся і простяг мені флягу:

— І хіба не захотілося тобi пiсля цього навчитися розсіювати немерть?

— Я до немертiв ще два роки наближатися боялася, — зізналася йому.

— А ті двоє? Не повірю, що їм так просто все зійшло з рук.

Я посміхнулася:

— Некроманти ці в мене потім ще добу мекали, а ще день кукарекали на помсту. Їм цього вистачило, аби відстати від першокурсниці.

Фон Логар засміявся:

— Це що за таке заклинання?

— Винайшла, — розпливчасто відповіла я. — Так що ні, за прокляттям я не сумую. А якщо спробуєш навісити на мене ще раз — пошкодуєш.

Я таким поглядом пропалила чоловіка, що він навіть усміхатися перестав.

— Зрозумів-зрозумів, — нарешті кивнув він. — Ми начебто помирилися, Лорейн.

— Ми й не сварилися, щоб миритися, — я відвернулася від нього, знову подивилася на чорнильне небо. — Ти мені чогось пакостив, але не більше.

На кілька хвилин між нами повисла тиша. Але вона не була неприємною, швидше такою... необхідною, чи що. Але наступне питання некроманта змусило мене напружитися.

— Що за чутки ходять про твого батька?

Я різко сіпнулася, зустрілася поглядом з Ріхтаном, але не помітила в ньому і краплі глузування. Лише інтерес.

— Навіщо тобі це? — Процідила я крізь зуби, стискаючи руки в кулаки.

— Хочу більше знати про сім'ю дівчини, якій збираюся допомогти в одній дуже делікатній справі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍