Джон Дос Пассос - Менгеттен, Джон Дос Пассос

надзвичайних заходів, щоб задовольнити весняний попит. Так. Задовольнити весняний попит. Без залізних коробочків, сер, але якість цього тютюну надзвичайна… СОКОНІ. Смак промовляє далеко більше, ніж мільйон слів. Жовтий олівець з червоним паском. Ніж мільйон слів, ніж мільйон слів. «Ну, давайте сюди цей мільйон… Держи його закритим, Бене». Гадаючи, що він мертвий, бандити залишили його на лавці в парку. Вони вчинили напад на нього, але знайшли при ньому тільки мільйон слів… «Але, Джімпсе, мені так надокучили ці розмови про книжки й пролетаріят. Невже ти не можеш зрозуміти?»

Скрізь повно золотого достатку весни.

У матері Діка Снов була фабрика коробків для взуття. Вона збанкрутувала, й Дік залишив школу й почав стовбичити на ріжках улиць. Продавець води з кіоску наставив його на розум. Він зробив два внески за перлові сережки для чорнявої дівчини з станом, неначе мандоліна. Вони чекали на банківського артільника біля станції підземки. Той перечепився в турнікеті й завісився на ньому. Вони вискочили з текою й поїхали фордовським седаном. Дік Снов зоставсь і вистрелив у мертвого чоловіка. У камері смертника задовольнив весняний попит, написавши присвячену матері поему, що її видрукували в «Івнінґ Ґрефік».

З кожним подихом Джіммі вдихав гуркіт і скрегіт і розмальовані фрази, аж поки почав пухнути, відчув, що він зробився великим і туманним, немов стовб диму над квітневими вулицями, що зазирає до вікон машинних крамниць, фабрик ґудзиків, умебльованих будинків, аж поки не відчув бруду постельної білизни, м'якого кружляння пасів, поки не видрукував лайливих слів на друкарській машинці крадькома, поміж пучок друкарниці, і переплутав прейскуранти в коморах. Він шумував усередині, немов содова вода в солодкому квітневому соковику з суниці, сарсапарілі, шоколяди, вишень, ванілі, що пінивсь у блакитному від ґазоліну повітрі. З болем упав з сорок четвертого поверха й розбився. А чи задовольню я весняний попит, коли куплю револьвера й застрелю Еллі, а тоді, сидячи в камері смертників, напишу поему про свою матір, яку видрукують у «Івнінґ Ґрефік»?

Почав скорчуватись, аж поки став таким крихітним, як порошинка, й добився через скелі й каміння, у грімливі сточні труби, здерся на соломинки, потопаючи в озерах ґазоліну від автомобілів.

Сидів у полуднево-рожевому Вашінґтон-Сквері, дивлячися крізь склепіння на П’яту Авеню. Пропасниця вже не трусила його, натомість почував прохолоду і втому. Інша весна, хто зна скільки весен тому, коли він ішов з цвинтаря, блакитним, жорствою всипаним шляхом, де щебетали горобці, а вивіска говорила: Йонкерз. У Йонкерзі поховав я свої хлопчачі роки, у Марселі, де вітер віяв мені в обличчя, потопив у гавані своє дитинство. Де ж і як поховаю я в Нью-Йорку свої двадцяті роки? Може їх вислали, і вони виїхали пороном з Елліс Айленду, співаючи Інтернаціонал… Мелодія Інтернаціоналу котиться над водою, тане, зідхаючи, в тумані.

ВИСЛАНЦІ

… Джемз Герф, молодий журналіст, щось понад двадцять років, 190, Західня 12-а вулиця. Суддя Мерівейл присудив усіх, як небажаних чужинців, до заслання, і їх перевезено до Елліс Айленду. Чотирьох молодших — Сашу, Майкла, Ніколеса й Володимира вже обвинувачувано раніш в належності до організації анархістів. П’ятий і шостий — зареєстровані бродяги. І, нарешті, трьох останніх — Біля, Тоні й Джо притягали, до права, обвинувачуючи в катуванні жінки, підпалі, збройних нападах і проституції. Опріч того всіх обвинувачувано в потраві й зловживаннях.

Увага, увага, увага, в’язень на лаві підсудних!.. Я вважаю ваші зізнання за надто сумнівні, мовив суддя, перехиляючи чарку. Секретар суду, що виготовлював старосвітський коктейль, зненацька заріс увесь виноградним листом, заля виповнилася пахощами виноградного цвіту, а Осяйний Спиртонос узяв биків за роги й обережно повів їх униз сходами з суду. — Судове засідання відкладається через гикавку! — загорлав суддя, побачивши джін у своїй грілці. Репортери знайшли мера, — зодягнений у леопардову шкуру, він позував для статуї Громадської Доброчинности, спершися ногами на спину принцеси Фіфі, східньої танцівниці. Ваш кореспондент вихиливсь у вікно в клюбі банкірів у товаристві свого дядька, Джефферсона Т. Мерівейла, відомого у цьому місті клюбмена, й двох добре приперчених баранячих котлет. А тим часом офіціянти похапцем організовували оркестру, замість барабанів узявши животи Ґозенгеймерів. Метрдотель розкішно виконав «Стара моя хата в Кентукі», вперше вживаючи замість ксілофонів дзвінкі лисі голови сімох директорів Деляверської Ґазолінової компанії. А Осяйний Спиртонос у пурпурових кальсонах і циліндрі з блакитною стрічкою вів Бродвеєм биків два мільйони триста сорок дві тисячі п'ятсот один. Щойно діставшися до Спюйтен-Дюйвіль, вони одразу ж і потопилися, лава по лаві, намагаючися переплисти йонкер.

А я сиджу тут, — думав Джіммі Герф, — і друк немов короста в’їдається в мене. Я сиджу тут увесь у ряботинні друку. — Він звівся на ноги. Невеличкий рудий собака спав, скулившися, під лавою. Невеличкий рудий собака видавався дуже щасливим. Що мені треба — це добре виспатися! — вголос промовив Джіммі.

-----

— А що ти хочеш робити з ним, Детче, може продаси?

— Я не продам цього маленького револьвера й за мільйон долярів, Френсі.

— Ой, не говори тепер про гроші. Якийсь фараон помітить у тебе в кишені револьвер та ще заарештує.

— Ще не народився на світ той фараон, що зміг би заарештувати мене… Викинь краще з голови ці дурниці.

Френсі почала плакати. — Алеж Детче, що нам робити, що нам робити?

Ткнувши револьвера до кишені, Детч враз зірвався на ноги. Почав з підскоком ходити туди й сюди стежкою. Вечір був туманний, вогкий. Автомобілі, що їхали брудним шляхом, утворювали безкрає плетиво мерехтливого павутиння вогнів поміж кістяків чагарнику.

— Ти тільки нервуєш мене своїм плачем і скиглінням… А ну, цить! — Він знову похмуро сів поруч з нею. — Мені здалося, ніби щось ворушиться у кущах… У цьому проклятому парку повнісінько шпигів. Нікуди в місті не можна піти, щоб за тобою не ходили назирці.

— Та мені все було б байдуже, якби я не почувала себе так зле. Нічогісінько не можу з’їсти, щоб не зблювати, й увесь час страшенно боюся, щоб інші дівчата не помітили цього.

— Я ж говорив тобі, що влаштую все це, хіба ні? Обіцяю, що за яких два дні чудово все влаштую… Ми поїдемо десь і візьмемо шлюб. Подамося на південь. Б’юсь об заклад, що в інших містах є сила роботи… Але мені стає холодно, ходімо звідси.

— Ой, Детче, — стомлено мовила Френсі, коли вони простували блискучою від бруду асфальтовою стежкою, — невже ти сподіваєшся, що ми знов зазнаємо доброго життя, як ото колись?

— Нам дуже зле тепер, але це зовсім не значить, що так буде завжди. Хіба ж я не пережив газові атаки в Ореґонських лісах? А за останні кілька день надумав дещо.

— Детче, якщо ти підеш і тебе заарештують,