Річард Фейнман - Та ви жартуєте, містере Фейнман! Пригоди допитливого дивака, Річард Фейнман

біля нього. Виникла проблема: як дозволити радянському послу сісти ближче до короля, не образивши посла Сполучених Штатів і решту дипломатичного корпусу.

Дама сказала: «Бачили б ви, який здійнявся шум — листи туди, листи сюди, телефонні дзвінки і таке інше, — поки я отримала дозвіл посадити посла поруч із паном Шолоховим. Урешті-решт зійшлися на тому, що цього вечора посол не буде офіційно представляти Радянський Союз, а буде просто перекладачем пана Шолохова».

Після вечері ми перейшли в іншу кімнату, і розмови продовжилися там. За столиком сиділа данська принцеса Така-то, довкола неї зібралося кілька людей. Я побачив вільний стілець і присів біля неї.

Вона повернулася до мене і каже:

— О! Ви один з лауреатів. У якій галузі?

— У фізиці, — відповідаю.

— О! Ну, про це ніхто нічого не знає, тому про фізику, боюся, поговорити не вийде.

— Навпаки, — кажу, — ми не зможемо поговорити про фізику саме тому, що про неї хтось щось знає. А зможемо про те, чого ніхто не знає: наприклад, про погоду, про соціальні проблеми, про психологію, можна поговорити про міжнародні фінанси — тільки не про ціни на золото, бо з ними все ясно, — так що можемо поговорити про те, чого ніхто не знає.

Не знаю, як їм це вдається, але її обличчя зробилося льодяним! Принцеса відвернулася і почала розмову з кимось іншим.

Скоро я помітив, що мене повністю виключили з розмови, тож підвівся і пішов собі. Японський посол — він теж сидів за тим столиком — встав і пішов за мною. «Професоре Фейнман, — сказав він, — я хочу розповісти вам дещо про дипломатію».

І почав розповідати довгу історію про те, як молодий чоловік у Японії вступає в університет і вивчає міжнародні відносини, бо вірить, що так він принесе користь своїй країні. На другому курсі в нього зароджується зерно сумніву в тому, що він вивчає. Після університету він отримує перше призначення в яке-небудь посольство і ще більше сумнівається в тому, що розуміє дипломатію, аж поки не переконається, що ніхто нічого не тямить у міжнародних відносинах. От тоді він готовий служити послом! «Так що, професоре Фейнман, — каже японець, — коли будете наступного разу говорити про те, в чому ніхто не розбирається, сміливо додавайте міжнародні стосунки».

Посол виявився цікавим чоловіком, ми розговорилися. Я завжди дивувався, наскільки по-різному розвиваються різні країни і різні народи, і зізнався послу, що особливо мене вражає, наскільки швидко розвинулася Японія і стала сучасною, важливою у світі країною. «Яка риса японців допомогла країні вирватися вперед?» — спитав я.

Мені сподобалася відповідь посла. «Не знаю, — сказав він. — Я можу припустити, але не знаю, чи це правда. Японці вважали, що є тільки один спосіб пробитися нагору: дати дітям кращу освіту, ніж була в батьків. Вони дуже хотіли вирватися із сільського життя й отримати освіту. Дітей дуже заохочували добре вчитися у школі, штовхали їх уперед. І через цю установку на освіту, через освітню систему легко поширювалися нові ідеї із зовнішнього світу. Можливо, тому Японія розвинулася так швидко».

Треба зізнатися, що в кінцевому підсумку у Швеції мені сподобалося. Я не одразу повернувся додому, а заїхав з лекцією у ЦЕРН, Європейський центр ядерних досліджень у Швейцарії. Я з’явився перед колегами в тому самому костюмі, який одягав на Королівську вечерю, — доти я ніколи не читав лекцій у костюмі — і почав так: «Кумедна річ, знаєте: у Швеції ми сиділи і говорили, як міняється життя після того, як отримуєш Нобелівську премію, і одну зміну я таки спостеріг: мені подобається цей костюм».

Усі загули: «Фу-у-у-у-у-у!» — а Вайскопф42 підривається з місця, скидає піджак і каже: «Ми не будемо ходити на лекції в костюмах!».

Я зняв піджак, послабив краватку і сказав: «За той час, що я провів у Швеції, мені почали подобатися всі ці штуки, але от я повернувся у світ, усе знову в порядку. Дякую за те, що повернули мене до тями». Вони не хотіли іншого Фейнмана. Так що все відбулося дуже швидко: у Швейцарії з мене швидко зійшло те, що прилипло у Швеції.

Ну, і Нобелівські гроші не завадили — я купив дачу на узбережжі, — але, загалом кажучи, краще б її не було, бо після цього тебе перестають сприймати як звичайну людину.

У певному сенсі, Нобелівська премія була скабкою у сраці, але завдяки їй одного разу я прекрасно розважився. Невдовзі після Нобеля бразильський уряд запросив нас із Гвінет бути почесними гостями на карнавалі в Ріо. Ми радо прийняли запрошення і весело провели час. Ходили з одних танців на інші, спостерігали сам карнавал, на якому знамениті школи самби показували свою музику і танці. Мене постійно фотографувала преса: «Професор з Америки танцює з міс Бразилією».

Грати роль «знаменитості» було весело, але ми явно були якимись неправильними знаменитостями. Того року почесні гості нікого не вразили. Потім я з’ясував, звідки росли ноги в нашого запрошення. Почесною гостею мала бути Джина Лолобріджида, але якраз перед карнавалом вона відмовилася. У міністра туризму, який відповідає за проведення карнавалу, були друзі в Центрі фізичних досліджень, які знали, що я грав у самба-оркестрі, а через те, що Фейнману дали Нобелівську премію, його ім’я промайнуло в новинах. І от у момент паніки міністру з друзями сяйнула думка замінити Джину Лолобріджиду професором фізики!

Зайве й казати, що такий недогляд із карнавалом коштував міністру посади :).

Несемо культуру в маси фізиків

Десь на початку сімдесятих відповідальною за проведення колоквіуму з фізики стала Ніна Баєрс із Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі. На колоквіумах фізики з різних університетів обговорюють всякі суто спеціальні теми. Але в атмосфері тих часів Баєрс спало на думку, що фізиків треба залучити до культури, і вона придумала таке: раз Лос-Анджелес по сусідству із Мексикою, то можна провести колоквіум про математику й астрономію майя — давньої цивілізації Мексики.

(Пригадуєте, як я ставлюся до культури: пройди така штука в моєму інституті, я здурів би!)

Вона почала шукати лектора із цієї теми і в Каліфорнійському університеті в Лос-Анджелесі нікого кваліфікованого не знайшла. Обдзвонила різні місця — і все одно нікого не знайшла.

Потім вона згадала про Отто Нойгебауера, професора Браунівського університету, видатного фахівця з вавилонської математики