Річард Фейнман - Та ви жартуєте, містере Фейнман! Пригоди допитливого дивака, Річард Фейнман

— усе це почало гнітити. Телефоную консулу й кажу:

— Знаєте, я тут подумав і зрозумів, що не витримаю цього випробування.

Він дуже зрадів:

— Ви абсолютно праві.

Думаю, він опинився в такому самому становищі: робити вечірку для такого нікчеми, як я, — геморой на всю голову. У підсумку виявилося, що всі тільки раді. Ніхто не хотів приходити, включаючи почесного гостя. Та й господарю ця вечірка була до одного місця!

Увесь цей час мені було психологічно важко. Бачте, батько виховував у мені відразу до всякої помпезності і величі (він торгував мундирами і знав різницю між людиною в мундирі і людиною без мундира: різниці немає). Усе життя я висміював подібні речі, це настільки в’їлося в мій характер, що я не міг підійти до короля без внутрішнього напруження. Це якось по-дитячому, я знаю, але так уже мене виховали, і от вам проблема.

Хтось мені сказав, що у Швеції існує правило: отримавши премію, не можна повертатися до короля спиною. Спускаєшся кілька сходинок, отримуєш премію, а потім повертаєшся цими самими сходинками спиною вперед. «Ну добре, — думаю, — я вам покажу!» — і починаю тренуватися скакати задом наперед по сходах, щоб показати, наскільки смішні ці звичаї. Настрій у мене був жахливий. Звісно, я вів себе по-дурному.

Виявилося, що ніякого такого правила немає. До короля можна повертатися спиною і йти як нормальна людина — носом уперед.

Мені було приємно дізнатися, що не всі шведи сприймають королівський церемоніал так серйозно, як мені уявлялося. Коли я туди приїхав, виявилося, що все навкруги нормальне.

Студенти, наприклад, влаштовують спеціальну церемонію, під час якої нагороджують кожного нобеліата «Орденом жаби». Отримавши «орден» у вигляді жабки, лауреат має проквакати.

В юності я опирався «культурі», але в мого батька були хороші книжки. Була, зокрема, антична п’єса «Жаби», якось я зазирнув у текст і побачив, що жаби говорять. Там було написано «Бреке-ке-ке-кс, коакс, коакс!». Я подумав: «Жодна жаба таких звуків не видає, це якась дурня». Спробував, попрактикувався трохи і зрозумів, що саме так говорять жаби.

Те, що я випадково зазирнув у книжку Арістофана, через багато років дало користь: я зміг правильно проквакати на студентській церемонії для Нобелівських лауреатів! Там же згодилося стрибання задом наперед. Ця частина мені дуже сподобалася, церемонія пройшла з успіхом.

Мені було весело, але в душі я все одно відчував незручність. Найбільшою проблемою були подяки на Королівській вечері. Разом із премією лауреатам вручають красиво переплетені книжки про історію премії і лауреатів попередніх років, там же подано всі тексти подяк, ніби це щось важливе. Починаєш думати, що ж таке красиве сказати в подяках, раз це буде опубліковано. До мене не дуже доходило, що навряд чи хтось буде їх уважно слухати, не те що читати! Я втратив почуття міри: не міг просто сказати «дуже вам дякую, бла-бла-бла». Зробити так було би найпростіше, але я хотів, щоб усе було чесно. А правда в тому, що я не хотів цієї премії, — як тепер казати «дякую», якщо ти її не хотів?

Дружина згадує, що я перетворився на справжнього невротика, ламаючи голову, що б таке сказати у промові, але врешті-решт я придумав спосіб виголосити цілком пристойний спіч, залишаючись абсолютно чесним. Упевнений, що слухачі й подумати не могли, які муки душили цього чоловіка, поки він готував свій спіч.

Я почав із того, що вже отримав свою премію у вигляді задоволення, яке принесло мені моє відкриття, задоволення від того факту, що інші люди скористаються моїм доробком, і всяке таке. Сказав, що вже отримав усе, що сподівався отримати, і решта із цим не зрівняється. Я вже отримав свою премію.

Але потім, кажу далі, я отримав цілу гору листів, які нагадали мені про багатьох знайомих (у промові я сказав красивіше): листи від друзів дитинства, які прямо підскочили від радості, прочитавши новину в ранковій газеті й вигукнули: «Я його знаю! Ми разом гралися в дитинстві!» і т. д. Такі листи дуже підтримали мене, я сприйняв їх як вияв любові. І от за них я подякував Нобелівському комітетові.

З подяками все вийшло прекрасно, але я постійно відчував легку незручність у спілкуванні з королівськими особами. На Королівській вечері мене посадили біля принцеси, яка вчилася в американському університеті. Я припустив, що вона ставиться до всього цього приблизно так само, як я (і помилився). Думав, що вона нічим не відрізняється від іншої молоді. Я завважив, що королю і королівській родині довелося дуже довго стояти, вітаючись з усіма гостями на вечері.

— В Америці, — кажу, — ми зробили б це ефективніше. Винайшли б машину для потискання рук.

— Так, — відповіла вона цілком серйозно, — але тут для неї не було б ринку збуту. Королівських осіб не так багато.

— Навпаки, ринок був би величезний. Спершу така машина була би тільки в короля, ми йому подарували б. Потім інші люди теж захотіли б собі таку машину. Виникне питання: кому можна мати таку машину? Прем’єр-міністру дозволять купити, спікеру парламенту, потім найбільш заслуженим депутатам. Ринок буде розширятися, і дуже скоро не доведеться стояти в черзі, щоб потиснути руку машині, ви пошлете свою машину!

З іншого боку сиділа дама, яка відповідала за організацію вечері. Коли офіціантка підійшла наповнити мій келих, я сказав:

— Ні-ні, дякую. Я не п’ю.

А ця дама каже:

— Ні-ні, дозвольте їй налити.

— Але я не п’ю.

— Усе гаразд. Бачите, у неї дві пляшки. Вона знає, що номер вісімдесят вісім не п’є. (На спинці мого стільця стояв номер вісімдесят вісім). Пляшки однакові, але одна без алкоголю.

— Звідки ви знаєте? — здивувався я.

Вона всміхнулася.

— А тепер подивіться на короля. Він теж не п’є.

Вона розповіла, які проблеми виникли з організацією вечері того року. Наприклад, куди посадити радянського посла? На таких вечерях завжди виникає проблема, кого посадити ближче до короля, а кого — подалі. Нобелівський лауреат сидить ближче до короля, ніж представники дипломатичного корпусу. А порядок, у якому розсаджувати дипломатів, визначають за тривалістю їхнього перебування у Швеції. На той момент посол Сполучених Штатів пробув у Швеції довше, ніж посол Радянського Союзу.

Але того року Нобелівську премію з літератури отримав радянський письменник Міхаїл Шолохов, і радянський посол хотів бути його перекладачем, а отже, сидіти