Річард Фейнман - Та ви жартуєте, містере Фейнман! Пригоди допитливого дивака, Річард Фейнман

запрошували студенти.

Через кілька років після того, як я отримав Нобелівську премію, хлопці з Ірвайнівського клубу студентів-фізиків попросили мене виступити в них41. Я відповів, що охоче виступлю, я люблю спілкуватися зі студентами-фізиками; але — не хочу здатися нескромним — з досвіду знаю, що будуть проблеми.

Я розповів їм, що кожного року виступав у фізичному клубі місцевої школи — розповідав про теорію відносності, відповідав на питання, всяке таке. І от уже після того, як я отримав Нобеля, іду виступати знову, як завжди, без підготовки, а вони виставляють проти мене аудиторію у триста дітлахів. Повний хаос!

І так було три-чотири рази, я почувався по-ідіотськи, бо до мене туго доходила специфіка ситуації. Коли мене запросили в Берклі прочитати лекцію з фізики, я приготував, пам’ятаю, якусь спеціальну тему, розраховуючи на свою звичну публіку з фізтеху. А у величезний лекційний амфітеатр напхалося повно людей! Я знав, що в Берклі немає стільки людей, готових сприйняти те, про що я збирався говорити. Моя проблема в тому, що я стараюся догодити публіці, зробити так, щоб людям сподобалося, і не можу виступати, якщо знаю, що слухачам буде нудно, а того разу я поняття не мав, що то за люди зібралися мене послухати.

Коли студенти зрозуміли, що я не можу просто так приїхати і виступати у фізичному клубі, я запропонував: «Давайте придумаємо якусь нудну назву і нудного професора, тоді прийдуть тільки ті, хто справді цікавиться фізикою, ті, хто нам потрібен, окей? Не треба нічого рекламувати». Так у кампусі Ірвайна з’явилося кілька оголошень:

17 травня о 15:00 з лекцією про структуру протону
виступить професор Генрі Ворен
з Вашингтонського університету.
Аудиторія К102.

Тоді приходить Фейнман і каже: «Вибачте, заради бога, професор Ворен не зміг приїхати сьогодні, подзвонив мені і попросив його замінити, адже я трохи займався цією темою. Тому я тут перед вами». Прекрасно спрацювало.

Але потім куратор клубу з факультетського начальства якось дізнався про наш трюк і дуже розгнівався на студентів-організаторів. Мовляв, якби знати, що приїжджає сам професор Фейнман, то багато людей прийшло б його послухати.

Студенти пояснили, що в тому-то й річ, але куратор був дуже роздратований тим, що йому не повідомили про цей жарт.

Дізнавшись, що у студентів виникли проблеми, я вирішив написати листа куратору і пояснити: це моя вина, що я поставив умовою свого виступу такий трюк, велів студентам нікому не говорити, мені дуже шкода, прошу прийняти мої вибачення, бла-бла-бла. Ось що мене чекало після цієї чортової премії!

Не далі як минулого року мене запросили до себе студенти Університету Аляски у Фейрбенксі. Я прекрасно провів час, якщо не рахувати інтерв’ю на місцевому телебаченні. Я можу обійтися без інтерв’ю, не бачу в них сенсу. Я приїхав поспілкуватися зі студентами-фізиками, от і все. А якщо все місто хоче про це знати, то хай почитають університетську газету. Але раз я отримав Нобелівську премію, то мушу давати інтерв’ю, правда? Фейнман же тепер не хухри!

Один мій друг, чоловік заможний (він винайшов якийсь цифровий перемикач), сказав про людей, які дають гроші на премії або на проведення лекцій: «Треба уважно дивитися, від якого гріха вони хочуть відкупитися».

Мій друг Мет Сендс колись збирався написати книжку під назвою «Ще одна помилка Альфреда Нобеля».

Довгий час я стежив за тим, кому дають Нобелівську премію, але з роками навіть перестав помічати, що настав «Нобелівський тиждень». Тому й уявити не міг, що мене піднімуть телефонним дзвінком о четвертій ранку:

— Професор Фейнман?

— Що таке?! Я ще сплю!

— Вам присуджено Нобелівську премію. Я подумав, вам буде приємно про це дізнатися.

— Так, але я ще сплю! Подзвонили б уранці, — і поклав трубку.

Дружина питає:

— Хто там?

— Кажуть, я отримав Нобелівську премію.

— Та ну тебе, Річарде, хто дзвонив? — моя розумна дружина вже звикла до розіграшів і знає, що не треба вестися, але цього разу я її підловив :).

Знову телефонний дзвінок:

— Професоре Фейнман, ви чули, що…

— (Незадоволеним голосом). Так.

Тоді я почав думати: як би все це припинити? Навіщо мені ця морока? Першим ділом я зняв телефонну трубку з апарата, бо дзвінки йшли один за одним. Спробував заснути, але не зміг.

Спустився в кабінет, щоб зібратися з думками: що робити? Може, відмовитися від премії? Що тоді? А раптом це неможливо?

Поклав трубку на місце — і одразу задзеленчав телефон. Дзвонив журналіст із журналу «Тайм». Я сказав йому:

— Слухайте, у мене проблема: я не хочу, щоб ви про це писали. Я не знаю, що з усім цим робити. Може, є варіант не брати премію?

— Боюся, сер, що відмова від премії здійме ще більше галасу, ніж вручення. Краще лишити все як є, — сказав він.

Це і так було ясно. Ми поговорили хвилин п’ятнадцять-двадцять (і хлопець з «Тайму» не опублікував ані слова з нашої розмови).

Я подякував йому і поклав трубку. Телефон одразу задзеленчав знову: цього разу дзвонили з газети.

— Так, ви можете прийти до мене додому. Так, усе в порядку. Так. Так. Так.

Дзвонили зі шведського консульства. Вони хотіли влаштувати прийняття на мою честь у Лос-Анджелесі.

Я подумав, що раз вирішив прийняти премію, то мушу пройти ці кола пекла.

Консул сказав: «Складіть список людей, яких хочете запросити, а ми складемо свій. Потім я приїду до вас, ми звіримо списки, щоб не було повторів, і розішлемо запрошення…».

Я склав свій список. У ньому було восьмеро людей: сусід через дорогу, мій друг-художник Зортіан і т. д.

Консул приїхав до мене в інститут зі своїм списком: губернатор штату Каліфорнія, Той, Цей, нафтовий магнат Гетті, якась актриса — разом триста людей. Зайве й казати, що повторів не було!

Я почав нервувати. Ідея зустрічатися з усіма цими достойними і знаменитими людьми лякала мене.

Консул помітив, що я хвилююся:

— О, не переживайте. Більшість не прийде.

Ну, не знаю: мені ніколи не доводилося організовувати вечірку, запрошувати на неї людей і знати, що вони не прийдуть. Я не мушу робити реверанси і просити про честь удостоїти мене своєю присутністю людей, які можуть від запрошення відмовитися; це ж просто дурня якась!

Додому я повернувся вже без гумору