Василь Григорович Ян - Чінгісхан

тікаючого володаря Хорезму, шаха Мухаммеда. Нічого вони знайти не змогли. А народний поголос їм сказав, що хорезм-шах залишив свою батьківщину і, згодом сам покинутий усіма, помер на одинокому острові Абескунського моря.

Тоді Джебе і Субудай викликали монгола, який умів співати старовинні пісні про битви богатирів, і проспівали йому своє донесення «єдиному і найвеличнішому». Вони примусили монгола повторити їхні слова дев’ять разів по дев’ять[131] і потім послали до Чінгісхана в його стоянку на рівнині поблизу міста Несеф[132], багатій зеленими луками й чистими водами. Тому що проїзд по дорогах був ще небезпечний через напади і грабунки голодних ватаг втікачів, які покинули спалені монголами міста, для охорони гінця було виділено триста надійних нукерів.

Гонець усю дорогу співав старих пісень про монгольські голубі степи, про лісисті гори, про дівчат Керулену, схожих на червоне полум’я багать, але ні разу не проспівав донесення, що його послали багатури. Прибувши до стоянки великого кагана, пройшовши через вісім застав охорон— ців-тургаудів і очищений димом священних багать, гонець підійшов до жовтого намету і зупинився перед золотими дверима. Обіч входу стояли двоє незвичайної краси коней: один молочно-білий, другий — буланий, обоє прив’язані білими волосяними вірьовками до литих золотих припон.

Здивований такою розкішшю, гонець-монгол упав ницьма на землю і лежав доти, поки двоє силачів-турга— удів не підвели його під руки і не втягнули в юрту, кинувши на килим перед Чінгісханом. Монгольський володар сидів, підібгавши ноги, на широкому золотому троні.

З заплющеними очима, стоячи на колінах, гонець проспівав завчене донесення, заливаючись високим голосом, яким звик співати монгольські билинні пісні:

Донесення найвеличнішому від старанних його нукерів, Субудай-багатура і Джеба-нойона. Син безхвостої лисиці, Мухаммед хорезм-шах, Скінчив дні в курені прокаженого, А зміючка його, непокірний Джелаль, Прослизнув через гори Іранськії, Там безслідно він зник, наче дим. Ми скінчили із ними! Йдемо на Кавказ, Будем битись з народами стрічними. Міць їх випробуєм, порахуєм війська. Промчимося степами Кипчацькими, Де ми коням дамо спочить. Будем шлях пам’ятать, відшукаєм луги Для коня твого золотистого, Щоб грозою на Захід ти міг налітать, Підігнувши весь світ під коліно. Все під руку монгольську скорить[133]. В світі сил тих нема, щоб затримати нас В нашім русі до моря Останнього, Там, в зеленій воді пил обмивши з копит, Ми складемо могилу небачену Із одрубаних нами голів. На могилі поставим уламок скали, Твоє ім’я священне напишемо І тоді лиш повернемо коней на Схід, Щоб помчати в дорогу зворотну Знов до щасної юрти твоєї.

Скінчивши пісню, гонець, примружившись, уперше глянув у люті очі неприступного для простих монголів володаря. Вражений, він знову впав ниць. Чінгісхан сидів спокійний, непроникний, з напівзаплющеними очима і, киваючи сивіючою рудою бородою, чухав голу п’яту. Він дивився втомлено на гінця, що лежав перед ним, і сказав, мовби у роздумі:

— У тебе горло, як у дикої гуски… Тебе слід нагородити… — він порився у жовтій шовковій торбинці, що висіла на бильці трону, витяг кусок запиленого цукру і втиснув його у тремтячий рот гінця. Потім каган сказав:

— Джебе-нойона і Субудай-багатура ще рано хвалити. Подивимося, чи вдало закінчиться їхній похід… Відповідь нашу ми надішлемо з спеціальним гінцем.

Порухом пальця каган відпустив гінця. Він наказав його нагодувати і напоїти кумисом, а також достойно угостити охорону, що супроводжувала його. Другого дня він усіх відправив назад доганяти монгольський загін, який відійшов далеко вперед.

Минув рік, і ніяких вістей про тих монголів, що пішли на захід, не надходило. Одного разу Чінгіехан сказав кілька слів своєму секретареві, уйгуру Ізмаїлу-Ходжі, і наказав, щоб запечатаний лист (ніхто не знав його змісту) повіз гонець, увішаний бубонцями, з соколиним пір’ям на шапці (знак поспішності). Охороняти гінця він доручив темнику Тохучарові з туменом на десять тисяч вершників.

— Ти поїдеш на край всесвіту, поки не знайдеш Джебе-нойона і Субудай-багатура. Там, на твоїх очах, гонець повинен передати нашого листа Субудай-багатуру з рук у руки. Вони тепер забралися так далеко, що їх тіснять тридцять три збурених народи. Час їх виручати.

Тохучар того-таки дня вирушив з своїм загоном на захід розшукувати монголів, які помчали на край