Микола Васильович Білкун - Роман шукає

підполковник Чураєв, коли всі зібралися в їдальні. — Самі розумієте, із сніданком доведеться трохи зачекати. Зараз із вами має поговорити капітан товариш Бобров.

Окоренкуватий, лобатий капітан міліції Бобров розстебнув і зняв із себе шинель, акуратно поклав її на стілець. На новенькому синьому кітелі у нього в два ряди висіли медалі, які засвідчували, що не проминув капітан Бобров жодної столиці Центральної Європи, а з правого боку поблискували ордени Вітчизняної війни та Червоної Зірки.

Бобров належав до людей, які, здається, і не підвищують голосу, а чути їх у найвіддаленішому куточку. Він сказав, що викриття вбивці їхнього товариша-фронтовика багато в чому залежить від них самих. Для цього треба, щоб товариші, які перебувають тут на лікуванні, і персонал подумали над трьома такими питаннями:

— Перше: чи не помітили ви цього вечора чогось дивного, чогось незвичайного в поведінці якоїсь людини чи кількох людей? Друге: чи не зникав хтось із ваших очей в останні тридцять хвилин перед Новим роком, якщо навіть той чоловік виходив на хвилинку… І трете: хто й коли останнім бачив живого лейтенанта Голобородька?

За сніданком Ігоря здивувало, що сьогодні ложки якось особливо голосно бряжчали об миски. «Ага, — раптом зрозумів Ігор, — це так здається тому, що всі їдять мовчки і чути тільки це бряжчання». Сам він не снідав, обмежився чаєм.

Потім вийшов у вестибюль і сів на підвіконня, улюблене місце Юнкерса. Притулився лобом до холодного скла. «Нема Юнкерса, — думав він. — А я ж колись так шанував його… А потім так ненавидів…» В щілині й досі стирчав недопалок сигарети. «Це Юнкерс туди його запхнув, — думав Ігор, — він мав таку звичку». Недопалок собі стирчить, а Юнкерса вже нема. Дощ на вулиці йде. Зимовий, найгидкіший в світі дощ, той самий, коли, за Славковим висловом, і собаку на вулицю не виженеш, бо совість замучить. Сіра бруківка ніби розбухла від нього. Дощ собі йде, наче нічого й не сталося, а Юнкерса нема. Загинув Юнкерс, а вся оця бруківка, гола тополя з воронячими гніздами, і облуплена стіна навпроти, і рундучок шевця, і ота вивіска з поіржавілим жіночим перманентом, і все-все на світі залишилось таким, як було, і нічого не зміниться… Як це так — не зміниться? Юнкерс помер, але ж залишився злочинець, убивця, який знає… Він-то знає, що мусить щось змінитися… Щось він мав на меті. І якщо його не викриють, не знайдуть, то, може, він і далі чинитиме злочини. І від того теж усе буде змінюватися на гірше…

До Ігоря підійшов Щербина.

— Не сидів би ти тут… — похитав він головою. — Ходімо в палату. — І, коли Ігор підвівся, спитав: — Як ти гадаєш, знайдуть вони того, хто Юнкерса зарізав?

— Гадаю, знайдуть.

— От був чоловік — і нема чоловіка, — сумно мовив Щербина. — Загинув, як булька на воді…

Розділ вісімнадцятий

З фотографії на мене дивилося молоде, серйозне обличчя людини в есесівському мундирі. Цей знімок був прикріплений до внутрішнього боку теки, виготовленої з картону такої товщини й цупкості, що, коли я одкинув цю обкладинку, вона впала на стіл, як дерев’яна.

Нашим колегам з народної поліції НДР пощастило розшукати в архіві справу колишнього гауптштурмфюрера, працівника канцелярії служби безпеки Отто фон Кролова. Гауптман Крюгер попередив мене, що в ній були зібрані папери, які належали особисто Отто фон Кролову. Їх у нього вилучили перед тим, як він був засуджений і розжалуваний в солдати.

— Хай вас не дивує, — сказав гауптман Крюгер, — що частина цих паперів написана російською мовою. Фон Кролов був славістом і, можливо, користувався російською, як своєрідним шифром, а може, в такий спосіб поновлював свої знання. Те, що написане німецькою, я перекладатиму на ходу, а потім ми підготуємо для вас аутентичний переклад. Тільки врахуйте, що збереглася не вся справа Отто фон Кролова…

Я заглибився в папери. Це були якісь дивовижні нотатки, записані на сторінках із зошита з обох боків, — то чорнилом, то олівцем. Уже перший аркушик мене дуже вразив…

«Мій товариш по гімназії Баумгартен, який потім захопився філософією, якось твердив, що в житті все відбувається випадково, але згодом, коли вже все минуло, ми шукаємо й знаходимо закономірності. Та насправді закономірності оті — уявні. На підтвердження цього досить мізантропічного парадоксу, Вальтер наводив такий приклад: взяти склянку й брязнути нею об камінь. Склянка розлетиться на друзки. Одні одлетять далі, інші ближче від місця удару. Всі ці скалки матимуть різну форму, розмір, і хоч скільки б склянок ми розбили, нам не вдасться хоч раз одержати скалки однакової форми та розміру. Скористаємось останнім досягненням техніки — швидкісного кінозйомкою — і зафіксуємо на плівці падіння нашої склянки та друзки, що розлетілися навсібіч. Потім повільно прокрутимо плівку через проектор у зворотному напрямі. І тепер ми побачимо, як кожна друзка обирає найточніший шлях для того, щоб зайняти своє місце у стінках склянки. Як все при цьому доцільно, послідовно, як припасовуються один до одного уламки з такими краями, що, на перший погляд, їх взагалі ні до чого не припасуєш. Якби ми не знали, як саме відтворено це явище, то ми могли б скласти чимало теорій про його послідовність та закономірність.

Може, Вальтер Баумгартен і мав рацію, та зараз мені здається, що інтерес до славістики виник у мене зовсім не випадково. Не буду казати про те, що рід наш — фон Кролови, як чимало інших старовинних, аристократичних німецьких родів, мав слов’янське походження, може, ще з Новгорода, з Ганзи. Але й старовинне місто, в якому народився я, виріс і вчився в університеті — Марбург, — здавна було зв’язане з Росією. Ні, я зовсім не маю на увазі черепичні гостроверхі дахи наших будинків та шпилі соборів, не замок гессенських ландграфів і храм Єлизавети, що його німецький орден збудував ще в тринадцятому столітті, не Марбурзький університет — перший протестантський університет в Німеччині. А думаю я про те, що кожен марбуржець знав про першого російського академіка Ломоносова, який навчався в цьому університеті, про відомого російського поета Пастернака, що прослухав тут курс у тисяча дев’ятсот дванадцятому році. Саме Марбургу присвятив Пастернак