Микола Миколайович Міклухо-Маклай - Серед дикунів Нової Гвінеї

Вітер був супротивний, тому довелося гребти весь день уздовж берега Айдуми. Я вирішив переночувати коло Вайкали. Ось що я дізнався від тутешніх тубільців. Папуаси моєї колонії в Айві, гадаючи, що через сусідство зо мною вони будуть у безпеці, перестали постійно пильнувати й думки не мали про раптовий напад. Одного дощового похмурого ранку, коли старшини та більшості чоловіків не було в селищі, а інші через дощ спокійно спали — одні в своїх пірогах, а інші в бараках, раптом з'явилася сила папуасів-ворогів (жителів з бухти Бічару). Всі вони були добре озброєні і, щоб надати собі страшнішого вигляду, вимазали свої лиця чорною фарбою. Застукавши зненацька маленьке селище, вони кинулися на сплячих, не милуючи й жінок. Один з перших куренів, що був атакований, належав старому радьї Айдуми, якого саме не було. Вдома спали його дружина й донька (гарна дитина років п'яти-шести). Хоч і поранена двома вдарами списа, бідна мати знайшла, проте, сили долізти з дочкою до моєї хатини, де вона сподівалася бути в безпеці. Інші тубільці колонії пішли її слідом, принаймні ті, які не були тяжко поранені, щоб дістатися туди ж; отже, моя хатина стала центром бойовища. Число нападників було близько сотні, тоді як в Айві було не більше як дванадцять чоловіків та багато жінок і дітей. Розуміється, люди Айдуми були розбиті впень. Мої сім слуг не допомогли їм, боячись, що їх заб'ють самих унаслідок такого заступництва. Переможці не задовольнилися тим, що поранили й забили близько десятка людей Айдуми (чоловіків та жінок), але, переконавшись, що рани дружини Айдуми були смертельні, порубали на шматки її дочку. Відрубана голова з частиною тулуба та звислою рукою була настромлена на списа й урочисто понесена в гори.

Згодом я дізнався, що причиною цих убивств була давня ворожнеча й уже давно ухвалена помста. Після вбивства почали грабувати мої речі, і це тривало до третьої години пополудні. Тоді тубільці-верховинці рушили назад, несучи як трофей дитячу голову, ведучи з собою в полон двох молодих дівчат і хлопчика та забравши, скільки могли, речей, награбованих у моїй хатині. Тим часом один з моїх людей — амбонієць Йосиф — не розгубився. За допомогою двох інших він рушив у маленькій пірозі до великого падуакану, що прийшов нещодавно для мінової торгівлі з тубільцями. Він переконав анакоду тубільної прау послати шлюпку з озброєними людьми для того, щоб урятувати принаймні хоч частину моїх речей. Вони прибули в Айву надвечір і застали людей Наматоте та Мавари, коли вони розбирали й ділили здобич. Стомлені денними пригодами тубільці, побачивши озброєних людей, не чинили опору, і мої слуги забрали рештки моїх речей та віднесли їх до падуакану. Незважаючи на всю несподіванку та прикрість цієї звістки, вона скоріше зацікавила мене й розсердила, ніж спантеличила або налякала. Я остаточно ухвалив повернутися в Айву. Тим-то, дарма що люди були стомлені й заперечували, я змусив їх гребти всю ніч між островами Мавара та Сімеу.

3 квітня

На світанку ми були в Маварі. Я зійшов на берег цього разу озброєний, бо побоювався, що люди Мавари, які також грабували мої речі, можуть поставитись не дуже приязно до мого візиту. Я хотів бачити капітана Мавари, фізіономія якого мені ніколи не подобалась і якого я вважав разом з радьєю Наматоте головним винуватцем убивств та грабунку. Я пішов до його хатини, але там нікого не знайшов, окрім двох жінок, які дуже перелякалися й зашилися в куток хатини, та кількох заплаканих дітей. Я був майже певний, що капітан та інші тубільці-чоловіки, не сподіваючись мого візиту, поховалися десь поблизу. Розправлятися з ними я поки що не хотів, а ще менше зводити рахунки з жінками та дітьми, тому я повернувся на урумбай і рушив далі до острова Наматоте, де, за словами стрічного тубільця, був падуакан та мої слуги.

Незабаром ми побачили падуакан, що стояв на якорі в протоці, яка відокремлювала острів Наматоте від суходолу.

Нетерплячка моїх людей, в міру того, як ми наближалися до нашої мети, зростала, і останні півгодини гребці добре попрацювали. Коли ми були вже недалеко, від падуакану відпливла шлюпка, де сиділи Йосиф, Лопець, Ахмат та один з моїх людей із Сераму. Я був радий, що Лопець догадався приїхати, бо тільки від нього єдиного я міг дізнатися про недавні події. Тільки-но шлюпка наблизилась, я покликав його до моєї каюти; він схопив мою руку й здавався дуже зворушеним; а коли прийшов Давид, він кинувся його обіймати й мало не плакав. Я наказав йому розповісти все, що він знає, додавши, що я вже чув багато, але бажаю знати від нього подробиці. Його розповідь багатьма сторонами відрізнялася від того, що я чув, та це було цілком природно, бо в тубільця я не міг учора розпитувати інакше, як через перекладача, людину з Сераму, а той, як виявилося, мав причини не перекладати всього, що йому сказано. Лопець почав свою розповідь, гаряче запевняючи, що вся ця історія була спільним ділом людей Бічару, Наматоте, Мавари та людей із Сераму, яких я залишив. Причиною вбивства дружини й доньки старого радьї Айдуми була приватна помста. Знаджені моїми речами, люди Наматоте, Мавари разом з моїми слугами із Сераму надумали пожертвувати родиною та друзями старого Тонеме, радьї Айдуми, щоб пограбувати мене й звернути всю провину на людей з бухти Бічару. Коли Йосиф почув крики та гвалт сутички на березі, він роздав амуніцію, порох і кулі всім нашим людям, щоб зустріти напасників; мої люди справді почали стріляти, але, як запевняв Йосиф, стріляли самими тільки холостими пострілами, і не через те ще боялись, як би їх не забили жителі Бічару, а тому, що вони були заодно з ними.

Це здалося мені цілком імовірним, бо я не сумнівався, що вісім чоловік, озброєних рушницями, без особливих труднощів могли б відігнати сотню тубільців, озброєних списами, якби вони справді стріляли кулями та шротом.

Радьї Айдуми та Наматоте всіляко упадають коло мене, раз у раз тиснуть руки й висловлюють бажання скрізь іти за мною, куди тільки я бажаю. Серамці просять і собі не вірити жодному їх слову, вбачаючи в цьому тільки нові підступи. Вісім чоловік моїх людей, серамці, хворіють на пропасницю.