Михайло Шолохов - Тихий Дін

там же, під грайливою стрічкою ґратчастих штахетів, витягнувши брудну брунатну долоню мов, по милостиню. Григорій глянув йому в обличчя. Воно здалось йому маленьким, майже дитячим, не вважаючи на вислі вуса і змучений, — чи то стражданням, чи то попереднім безрадісним життям, — покривлений суворий рот.

— Гей, ти! — гукнув, проїжджаючи вулицею, незнайомий козачий офіцер.

Григорій глянув йому на білу, забризкану порохом кокарду і, спотикаючись, пішов до коня. Плутано важкі були кроки його, наче ніс він за плечима надсильну вагу; огида і нерозуміння гнітили душу. Він узяв у руки пощерблене стремено і довго не міг підняти обважнілу ногу. 5

Господар — високий спорохнілий дід, учасник турецької війни, — став з ними на мову. Козаки вже полягали спати, постеливши в кухні й світлиці повсті, курили востаннє перед сном.

— На війну, значиться, служиві?

— На війну, діду.

— Мабуть, не подібна до турецької вийде війна? Тепер яч яка зброя пішла! '

— Однаково. Один чорт! Як за турецької нарід переводили, так і в цю доведеться, — злостячись невідомо на кого, буркнув Томілін:

— Ти, голубе, репетуєш без толку. Інакша війна буде.

— Воно, звичайно, — ліниво, позіхаючи ствердив Хри-стоня, об ніготь гасячи цигарку.

— Повоюємо, — позіхнув Петро Мелехов і, перехри-стивши рота, вкрився шинелею.

— Я вас, синки, от про що прошу. Дуже прошу і ви слово моє пам'ятайте, — заговорив дід.

Петро відвернув полу шинелі, прислухався.

> — Пам'ятайте одне: хочеш живим бути, з смертного бою цілим вийти, — треба людську правду зберігати.'

— Яку? — спитав Степан Астахов, що лежав скраю.. Він усміхнувся недовірливо. Він почав усміхатись відколи почув про війну. Вона його вабила, і загальна тривога, чужий біль притишували його власний.

— А от яку: чужого на війні не бери — раз. Жінок крий боже чіпати, і ще молитву таку треба знати.

Козаки заворушились, заговорили всі разом.

— Тут хоч би своє не пустити, а то чуже.

— А жіноту як не можна займати? Нахрапом —це я розумію— не можна, а по доброму слові?

— Хіба ж втерпиш?

— Атож!

— А молитва, яка вона?

Дід суворі нагострив очі, відповів усім разом.

— Жінок ніяк не можна займати, аж ніяк. Не стерпиш,—

толову загубиш, або рану дістанеш, опісля спопашишся, та пізно. Молитву скажу.. Всю турецьку війну вибув, смерть за плечима мов торба висіла і живий залишився через цю молитву. " '

Він пішов до світлиці, покопався під божником і приніс клеклий, побурілий від давности аркуш паперу.

— Ось. Уставайте, посписуйте. Адже завтра до півнів либонь вирушите?'

Дід долонею розгладив на столі хрушкий аркуш і відійшов. Перший підвівся Анікуптка. На голому бабському обличчі його трипотіли нервові тіні від вогню, який колихав вітер, прохоплюючись у віконну шпарину. Сиділи й переписували всі, крім Степана. Анікушка, списавши раніш від інших, зібгав видертий з зошита аркуш, прив'язав його на шнурок вище хреста. Степан, хитаючи Йогою, глузував з нього.

— Вошам притулок привподобив? На шнурку їм незручно водитись, так ти їм паперову хижку пристосував? Ото!

— Ти, козаче, не віруєш, так мовчи! — суворо перепинив його дід. — Ти людям не перешкоджай і з віри, не насміхайся. Не годиться і гріх!

Степан замовк, усміхаючись; згладжуючи незручність, Анікушка спитав у діда:

— Там, у молитві про рогатину є і про стрілу. Це до чого?

— Молитва при нападі — ця ще не за наших часів складена. Дідові моєму небіжчикові від його діда дісталася. А там, мо ще й раніш була вона. За старих часів з рогатинами воювати йшли та з сагайдаками.

Списували молитви на вибір, кому яка до вподоби.

Молитва від рушнИці.

Господи благослови. Лежить камінь білий на горі, мов той кінь. У камінь не йде вода, так і в мене, раба божого, і в товаришів моїх,, і коня мого хай не йде стріла і кулька. Як молот відскакує від ковадла, так і від мене хай кулька відскакує; як жорна крутяться, так не приходила б до мене стріла, крутилась би. Сонце і місяць ясні бувають, так і я, раб божий, ними зміцнений. За горою замок, замкну той замок, ключі в море кину, під біл-горюч камінь Алтор, що не видить його ні ворожбит, ані ворожбитка, ні чаклун, ані чаклунка. З океан-моря вода не тече і жовтий пісок не злічити, так і мене, раба божого, нічим не взяти. Во ім'я отця і сина і святого духа. Амінь.

Молитва в ід бою.

Є море-океан, на тому морі-океані є білий камень Алтор, на тому камені Алторі є муж кам'яний в тридев'ять колін. Раба божого і товаришів моїх, кам'яним одягом одягни від сходу і до заходу, від землі і до небес: