Михайло Шолохов - Тихий Дін

швидко, мов на муштрі, розгорнула лави за околицею. Від пагорба з козаками третьої чоти підскакав сотник Семьонов..

Сотня вирівнювала підкову шику. Коні мотали головами,— кусав сліпень; бряжчали вуздечки. В полуденній тиші німо гуділо тупотіння першої сотні, що проминула останні двори села.

Підосавул Полковніков, витанцьовуючи ставним конем, вихопився перед лави; туго підбираючи поводи, просунув руку в китицю шаблі. Григорій, затримуючи подих, чекав команди. На лівому крилі м'яко гуркотіла перша сотня, розвертаючись,, готуючись.

Підосавул вирвав з піхов шаблю, лезо блякло блиснуло блакиттю.

— С-о-о-от-ня-а-а-а-а! — Шабля нахилилась праворуч, ліворуч і впала вперед, задержавшись в повітрі понад нашорошеними вухами коня. "Розсипатись лавою і вперед",—в думці розтлумачив Григорій німу команду. — Списи до бою, шаблі з піхов, в атаку, марш-марш!—обрізав осавул команду і випустив коня.

Глухо, охнула земля, розп'ята під безліччю копит. Григорій, ледве встиг опустити списа (він потрапив у першу шерегу), як кінь, захоплений потоком коней, рвонув і поніс щодуху. Спереду рябів на сірому тлі поля підосавул Полковніков. Нестримно летів назустріч чорний клин ріллі. Перша сотня завила трясучи хитливим криком, крик перенесла до четвертої сотні. Коні в кем'ях стискали ноги і пласталися, кидаючи назад сажні. Крізь гострий свист у вухах Григорій почув поляски далеких ще пострілів. Перша цвенькнула десь високо куля, протяжний свист їх закарбував шкляне хмариво неба. Григорій до болю притис до бока гаряче ратище, долоня потіла, наче намащена слизькою рідиною. Свист куль, що перелітали над головою, примушував його хилитись до вогкої шиї коня, в ніздрі йому бив гострий запах кінського поту. Мов крізь запотілі —шибки біноклю бачив буру гряду шанців, сірих людей, що бігли до міста. Кулемет без пере-почивку стелив понад головами козаків вереск куль, що розбігався віялом; вони рвали попереду і під ногами коней ватяне клоччя куряви.

Там, усередині огруддя Григорія, наче задубіло те, що до атаки метушливо ганяло кров: він не відчував нічого, крім дзвону у вухах і болю в пальцях лівої ноги.

Спустошена страхом думка плутала в голові важкий, застиглий клубок.

Перший упав з коня хорунжий Ляховський. На нього наскочив Прохір.

Оглянувшись, Григорій занотував у пам'яті уривок баче-вого: кінь Прохорів, плигнувши через простертого на землі хорунжого, оскирив зуби й упав, підігнувши шию. Прохір злетів з нього, вибитий з сідла поштовхом. Різцем, мов алмазом на шклі, вирізьбила пам'ять Григорія і вдержала надовго рожеві ясна Прохорового коня з вищіреними плитами зубів Прохора, що впав крижем, потоптаний копитами козака, що скакав ззаду. Він не чув крику, але збагнув, з обличчя Прохора, притиснутого до землі, з перекошеним ротом і виліз-лими з орбіт телячими очима, що крикнув він не-людськи-дико. Падали ще козаки, падали й коні. Крізь плівку сліз, навіяних вітром, Григорій дивився перед себе на сіру кипо-вінь австрійців, що бігли від шанців.

Сотня, метнувшись від села стрункими лавами, розсипалась, дроблячись і ламаючись. Передні, серед них і Григорій, підскакували до шанців, інші тупотіли десь позаду.

Високий білобровий австрієць, з насунутим на очі кепі, хмурячись майже увіч вистрелив у Григорія з коліна. Вогонь олива опалив Григорієві щоку. Він повів списом, натягуючи зі всієї сили поводи. Удар настільки був сильний, що спис, протявши австрійця, до половини ратища війшов у нього. Григорій не встиг, ударивши, висмикнути його, і під вагою тіла пускав, почуваючи на ньому тріпотіння й корчі, бачачи, як австрієць, весь переломившись назад (видно було тільки гострий неголений клин підборіддя), перебирає, дряпає скрюченими пальцями ратище. Розтиснувши пальці, Григорій в'ївся занімілою рукою в ефес шаблі.

Австрійці тікали у вулиці передмістя. Над сірими плямками їх мундирів спиналися австрійські коні.

В першу хвилину після того, як упустив списа, Григорій, сам не знаючи для чого, повернув коня. Йому у вічі впав вахмістр, що оскіривігись скакав проз нього. Григорій шаблею плазом ударив коня. Той, заломивши шию, поніс його здовж вулиці.

Попід залізними штахетами круг садка, хитаючись, не тямлячись, біг австрієць без рушниці, з кепі затиснутим у ку-лаці. Григорій бачив навислий ззаду карк австрійця, вогкий коло шиї вистіг коміра. Він наздогнав його. Розпалений безумством, що творилось навколо, заніс шаблю. Австрієць біг попід штахетами, Григорієві незручно було рубати його з лівої руки, але він, вихилившись у сідлі, косо держачи шаблю, опустив її на скроню австрійцеві. Той без крику притиснув до рани долоні і враз повернувся до штахетів спиною. Не вдержавши коня, Григорій проскакав, повернувши, їхав ристю. Квадратове, здовжене страхом обличчя австрійця чавунно чорніло. Він по швах держав руки, часто ворушив попелястими губами. Зі скроні його шабля, впавши на осклизь, стесала шкіру; вона висіла над щокою червоним клаптем. На мундир кривим струмком падала кров.

Григорій зустрівся з австрійцем поглядом. На нього мертво дивились залиті смертним жахом очі. Австрієць помалу згинав коліна, в горлі в нього гуділо булькотливе хрипіння. "Мружачись, Григорій махнув шаблею. Удар з довгою протяжкою розвалив череп надвоє. Австрієць упав, розчепірюючи руки, мов посковзнувшись, глухо стукнули об камінь бруку половинки черепа. Кінь плигнув, захріпши, поніс Григорія на середину вулиці.

По вулицях перестукували рідкі постріли. Проз Григорія запінений кінь проніс мертвого козака. Нога його застрягла в стремені, і кінь тяг, мотаючи, побите оголене тіло по брукові.

Григорій бачив тільки червоний струмок випуску та подерту зелену гімнастівку, збиту над головою.

Муть оливом налила тім'я. Григорій зліз з коня і замотав головою. Повз нього скакали козаки приспілої третьої сотні. Пронесли на шинелі пораненого, на ристях прогнали натовп полонених австрійців. Вони бігли скупченою сірою чередою, і безрадісно-дико лунав ‘стукіт їх кованих черевиків. Обличчя їх злились в очах Григорія в драглисту пляму на колір, як глина. Він кинув поводи і, сам не знаючи для чого, підійшов до зарубаного австрійського салдата. Той лежав