Михайло Шолохов - Тихий Дін

«Тихий Дін» – роман-епопея Михайла Шолохова в чотирьох томах.

Один з найбільш значних творів російської літератури XX століття, що малює широку панораму життя донського козацтва під час Першої світової війни, революційних подій 1917 року і громадянської війни в Росії.

Роман перекладено на багато іноземних мов. За цей роман в 1965 році Шолохову була присуджена Нобелівська премія з літератури з формулюванням «За художню силу і цілісність епосу про донське козацтво в переломний для Росії час».

ТИХИЙ ДІН. Том 1.

Переклад: Семен Кац

ЧАСТИНА ПЕРША.

і.

Мелехівський двір — аж покрай хутора. Ворітця з обори ведуть на північ до Дону. Крутий восьмисажневий узвіз серед замшілих у прозелені крейдяних брил, і ось берег: перлямутрове черепашкове розсипище, сіра зломиста смужка націлованої хвилями ріні і далі скипає під вітром блискотливими брижами стрем'я Дону. На схід — за шелюгою гарманних тинів — Гетьманський шлях, полинова просивінь, столочений кінськими копитами бурий, живучий спориш, капличка на розвилках; за нею оповитий текучим маревом степ. На південь— крейдяна хребтина гори. На захід — вулиця, що, перетинаючи майдан, біжить до займища.

Під останню турецьку кампанію повернувся на хутір козак Мелехов Прокіп. З Туреччини привів він дружину — маленьку, завинуту в шаль жінку. Вона ховала обличчя, рідко показуючи тоскні здичавілі очі. Пах шовковий шаль далекими невідомими запахами, веселкові візерунки його живили бабську заздрість. Бранка-туркеня цуралася рідних Прокопових і старий Мелехов незабаром відрізнив сина. До куреня його не ходив поки й жив, не забуваючи образи.

Прокіп побудувався швидко: теслярі зрубали куреня, сам пригородив обори і на осінь відвів до нової господи згорблену чужоземку-жінку. Йшов із нею за гарбою з майном хутором — висипали на вулицю всі, від малого до великого. Козаки стримано посміхалися у бороди, голосисто перегукувались баби, орда замурзаних козачат улюлюкала Прокопові вслід: але він, розхриставши чекмень, ішов звагом, немов борозною, стискав у здоровенній чорній долоні своїй тендітну кисть жінчиної руки, непокірно ніс біляво-чубату голову — тільки під вилицями у нього набрякали та ворушилися жовни, та проміж кам'яних, від завсідньої непорушносте, брів проступав піт.

Відтоді мало коли бачили його на хуторі, не бував він і на майдані. Проживав у своєму курені, на відшибі коло Дону, відлюдно. Подейкували про нього на хуторі дивне. Дітвора, що пасла за прогоном телята, розповідала, ніби бачили, як Прокіп вечорами, коли в'януть зорі, на руках носив жінку

З

аж на Татарську могилу. Садовив її там на чолопку могили, спиною до поточеного сторіччями ніздруватого каменя, сідав поруч неї, і так подовгу видивлялися вони в 'Ьгеп. Дивились аж поки згасала зоря, а потім Прокіп кутав жінку в сіряк і на руках відносив додому. Хутір губився в догадках, шукаючи пояснення таким дивовижним учинкам, бабам за тими розмовами й поськатись ніколи було. Різно гомоніли і про жінку Прокопову: одні твердили, що краси вона небувалої, інші — навпаки. Розв'язалося все після того, як найод-чайдушніша з-поміж бабів жалмерка*) Мавра змоталася до Прокопа, мов би то по свіже тісто квасне. Прокіп поліз по нього до льоху, а тим часом Мавра й роздивилась, що туркеня дісталась Прокопові остання з найгірших...

Перегодом, зчервоніла Мавра, з хусткою, що з'їхала набік, торочила на завулку бабській юрмі:

— І що він, матінки, вгледів у неї гарного? Хоч би баба була, а то так... Аніс... ані пуза, самий страм. У нас дівки гладші за неї вигулюються. В стані — перервати можна, мов та оса: баньки — чорні, здоровецькі, стриже ними, як сатана, прости господи. Мабуть на-зносі доходжає, їй-бо!

— На-зносі?—дивувались баби.

— Либонь не маленька, сама трьох виплекала.

— Аз обличчя як?

— З обличчя? Жовта. Очі тоскні,—либонь, не солодко на чужій сторонці. А ще, матінки, ходить вс на в... Прокопових шараварах.

— Ну-у-у?... — ахали баби перелякано й дружньо.

— Сама бачила — в шараварах, тільки без випусків. Відай буденні його вхопила. Довга на ній сорочка, а з-під сорочки штани, в панчохи запхані. Я як розглянула, так і захолонуло мені всередині...

Пошепки на хуторі подейкували, що Прокопова жінка відь-мачить. Невістка Астахових (жили Астахови від хутора крайні до Прокопа) божилася, ніби другого дня Тройці, вдосвіта, бачила, як Прокопова жінка, простоволоса й боса, доїла в їхній оборі корову. З того часу зсохлося корові вим'я в дитячий кулак, одбилась від молока і незабаром здохла.

Того року трапився небувалий упадок на скот. На стійлі коло Дону щодня плямувалася ріниста коса трупами корів та молодняку. Пошесть перекинулася на коні. Танули кінські косяки, що гуляли на станичному вигоні. І отоді й проповзла по завулках та вулицях чорна чутка...

З хуторського сходу прийшли козаки до Прокопа.

Хазяїн вийшов на ґанок, уклоняючись.

1) Жалмерка — салдатка.

— Пощо, здорові, завітали, панове-старики?

Натбвп, підступаючи до ґанку, німо мовчав. Один підпилий старий перший крикнув:

— Волочи нам свою відьму! Суд учинимо!..

Прокіп метнувся до хати, та в сінях його догнали. Рослий батареєць, по-вуличному — Люшня, стукав Прокопа головою об стінку, умовляв:

— Не ґвалтуй, не ґвалтуй, нема чого тут.. Тебе не зачепимо, а бабу твою в землю втолочимо. Краще її знищити, ніж усім хутором без худоби гинути. А ти не ґвалтуй, а то головою стінку розвалю.

— Тягни її, суку, на двір!.. — гахнули коло ґанку. Полчанин

Прокопів, намотавши на руку волосся туркені, другою рукою затискуючи рот її, криком розіпнутий, бігцем перетяг її через сіни і кинув під ноги натовпу. Тонкий зойк прошив рев голосів. Прокіп розкидав шістьох козаків і, вхопившись у світлицю, зірвав зі стіни шаблю. Давлячи один одного, козаки шарахнули з сіней. Розстеляючи над головою блискотливий вереск шаблі, Прокіп збіг з ґанку. Натовп стенувся й розсипався по дворі. (

Коло комори Прокіп наздогнав важкого на бігу батарейця Люшню і ззаду, з лівого плеча навскоси, розвалив його до поперека. Козаки, що виламували з тину кілки, сипнули через тік у степ.

За півгодини посмілілий натовп підступив до двору. Двоє розвідників, щулячись, вступили в сіни. На порозі до кухні, підпливши кров'ю, незручно закинувши голову, лежала Прокопова жінка; в прорізі болісно вискалених зубів ворочався покусаний язик. Прокіп, трясучи головою, з застиглим