Марина та Сергій Дяченко - Відьомська доба

Це ім’я на мить порушило гармонію, ніч утратила обриси, і у волоссі її, що стоїть сторч, сухо тріснув синій електричний розряд.

Клавдій…

Світ довкола гримів, як оркестр. Співав і розливав пахощі. Вона не змінилась, але світ…

Сміх. Світло. Свобода. Ритм величної ходи, який пронизував світ і Івгу, запанував знову.

Вона лягла на дорогу, притиснулася вухом до землі. КРОКИ.

Діти близько. ЇЇ…

Телефон і повинен дзвонити. Ніякої містики — хоча мережа не працює вже багато днів.

Нічого дивного. Особливо у порівнянні з незрозумілим фактом, що він іще живий. Живий і дієздатний — після зустрічі з…

Підвали Палацу зруйновано; з них утекли всі полонянки, Великий Інквізитор вибрався в останню мить… Істота, яка була з ним поруч, легко могла розчавити його.

Клавдій обвів очима стіни кабінету. За дверима приймальні куняв вірний Палацові Ґлюр. Відійшов од вікна, підніс слухавку до вуха.

— Віжна?!

— Віжна, — механічно озвався Клавдій.

— Хвилинку…

Пауза. Інший голос:

— Віжна?!

— Віжна, — роздратовано.

— Старж?!

Дивно, Тома з Альтиці ніколи не мав звички волати. Міг патетично, за всіма законами красномовства, підвищити голос…

— Вітаю, узурпаторе.

— Старже, ми розмовляємо через супутник… Ледве з’єднались… Ви живий, як добре…

— Кому добре? — жовчно поцікавився Клавдій.

— Старже, герцоґ загинув учора… машина… вибухнула.

— Шкода. Хто наступник?

— Немає… нічого більше немає… Ми хочемо вас витягнути. Поки є… пальне для гелікоптера.

— Хто очолює армію?

— Не знаю!

Клавдій дістав із кишені коробочку. З пульсуючим квадратиком… Рука його здригнулась.

Пульт дієздатний. Як і шахта.

— Старже! Великий вихід відьом… матка… ми… з повітря… Межа округу Рідна, дачне поселення. У Віжні більше не можна… ми пришлемо за вами гелікоптер.

— Присилайте… — треба ж забрати Ґлюра з його людьми.

— Тримайтесь, Старже!..

Клавдій поклав трубку на відкриту книгу — «матір-відьма зачаїлася так близько… Її дух».

Тільки тепер Клавдію зрозуміло, що старий мав на увазі. Дух. Важкий дух. Замолоду йому довелося побувати в містечку неподалік од бойні; життя міста залежало від напрямку вітру. Клавдій щулився, варто було вітру подути ЗВІДТИ…

Матку легко знайти за ДУХОМ. Так само, як людині з добрим нюхом відшукати бойню.

«…неправда, що в душі відьом… вселяється інша істота, вони… припиняють бути собою».

Це ти, Івго? З ДУХОМ, що нагадує бойню?!

«Світ… не такий, яким ви його бачите. Він інший…»

Інший. Порожній, повний диму, смерти, жаху…

«Світ не такий…»

А який, чорт забирай?!

«…Вони… питають мене: чому Велика Сила, яка створила світ, не допоможе нам? А чому безпорадні ми самі? Чому сильні й вільні лише відьми…»

Клавдій ударив п’ястуком по краю столу — так, аби здерти шкіру зі збілілих кісточок.

Чому ми безпорадні?!

«…Ви ж хотіли?» — «Що?» — «Зрозуміти відьом!» — «Більше не хочу…»

Івго, ти не встигла спитати, чому я пішов у Інквізицію. Це був заклад, де мені не хотілося працювати понад усе, але в той період свого життя я робив тільки те, що неприємне й боляче… Це була кара, але це було і спасіння — тільки так, супроти себе, супроти власних бажань, і міг я вижити тоді…

Виявляється — ось для чого.

Ось — зміст.

От заради чого я зв’язався з Інквізицією.

Заради чого чіплявся за життя…

Яке ніхто більше не хотів забрати. Нікому не потрібне життя…

Вийшов у приймальню. Пройшов повз сплячого Ґлюра, підземним ходом вибрався на автостоянку і з полегшенням знайшов там свого зеленого «ґрафа». З повним баком. Повного сил.

І за велінням ритму цієї ночі зійшов місяць.

Івга також корилася йому. Це був єдиний закон, якому вона ще підлягала; її тіло, розпластане по всьому світу, тепер стягувалося докупи — вона підбиралася, як звір перед стрибком. Її руки, її очі… Не всі встигнуть, але ж світ зовсім не такий великий. Ще раніше, збуджені передчуттям, її часточки сповзалися і з’єднувались — лишилося оживити це аморфне тіло, вкласти в нього душу; Івгу ніс ритм, її місяць бився у неї в грудях, її очі дивилися з неба крізь чорні хмари.

Байдуже де. Таїнство відбудеться опівночі, там, де виявиться тоді ця істота з рудим волоссям. Під ногами якої судомно здригається каміння дороги. Однаково де — ВОНИ, що жадають виповнитися сутністю, інстинктивно чують центр загального руху, крапку на її шляху, наче там убито в землю коловорота, що накручує на себе їхні жили — повіддя, що тягне не за шиї, а за душі. Як бояться вони запізнитися. Линуть, усіма силами рвуться до НЕЇ…

Ще не час. Надто ще м’яке тремтіння ночі, надто далеко ще наляканий, але покірний місяць. Надто глухо ще звучить ритм…

Івга здригнулась.

Попереду, на лінії, з якої вона вже ніколи не зійде, стояло чуже життя. Сліпе. Зле. Але надто слабке, аби збити її з ритму.

— Аніруш!