Іржі Гаїчек - Риб’яча кров

політиком може стати й хтось із нас. Що я можу до них прийти й поговорити з ними. І що вони мною зацікавлені. В якийсь момент міністр широко замахнувся й вказав рукою туди, де звіддалік виднілися охолоджувальні вежі розбудованої електростанції.

— Хтось зі вас хоче це жахіття?

Ми ожили, увесь наш сільський анклав на твердих дерев’яних лавках залу. Я відчувала це натхнення, цю готовність до дій від усіх сусідів, ніби ми були об’єднані невидимим ланцюгом, що проходив крізь наші душі.

— Ви хочете, щоб вас з-за паркану лякав оцей радянський монстр?

Те, що ми багато років хотіли почути, нарешті прозвучало, хтось сказав це вголос, цей хтось мав вплив і був кандидатом на виборах. Ми відразу вирішили, що наші голоси віддано йому. Ще довго після того, як зібрання розійшлося, ми стояли під високими листяними деревами парку й розчулено дискутували. Я роздавала всім, кому було цікаво, копії статей із газет і часописів, які вийшли у квітні, до річниці чорнобильської аварії. Нарешті в мене було відчуття, що я тримаю в руках правду. Що можу її роздавати, після стількох років неправди й замовчування. Ми розходилися, а я хотіла постійно бути ось так разом, усім, хто лишився, чиї хати все ще стояли, саме тому ми ще й мали, за що боротися. Щоб ми й надалі трималися купи. Ніби п’яна, я йшла за руку з Петром до Анни, до нас долучився пан Тушл, ми піднялися на невеликий пагорб до панельного району, де тепер мешкала Анна.

Сиділи в напівоблаштованій панельній квартирі, я впізнала маленький дерев’яний комод із трьома шухлядами, бачила його ще в їхній старій хаті, Анні він дістався від прабабусі. Вона ніби знала, про що думаю, коли я проводила поглядом по старих відомих предметах із минулого, по лампі, що стояла в неї біля ліжка, по картинці коня на пасовищі в рамці.

— Уже почали набирати сховище, вода підходить аж…

— Я туди не поїду, — перебила я її, — ніколи цього не побачу.

Мене це трохи роздратувало, перебило мою ейфорію після передвиборчої зустрічі, після цього чудового вечора. У наше село біля Влтави, де ми все залишили, я більше ніколи не повернуся. Хочу полишити його в пам’яті таким, яким воно було, із рікою в її руслі, із хатою дядька Венци, із сараєм, просякнутим олією, із собачою будкою й кольоровими вуликами в садку.

Хлопці встали, щоб іти, біля Палацового ресторану ми мали ще забрати людей із села, які приїхали з нами. Мені не хотілося, я почувалася втомленою після цього бурхливого дня.

— Залишайся до ранку, — сказала Анна, і мені це здалося добрим.

Ми помахали з балкона Петрові й панові Тушлу. Коли вони зникли, Анна нахилилася в темряву й показала на освітлені вікна сусідньої панельки.

— Квартира пана Тушла там, на п’ятому поверсі. Донька приходить туди провітрювати, але там узагалі нічого немає.

— А як твої батьки й дідусь?

— Та ж сама панелька, четвертий поверх.

У їхніх вікнах уже не світилося.

— Дідусеві погано. Майже не виходить. Відтоді, як ми переїхали, почувається гірше. Учора сказав забрати з банку всі свої гроші. Аби мати на похорон, а решту віддасть мені на автівку. Такі розмови він веде вже майже рік.

Анна принесла мені до ванної свою випрасувану піжаму й позичила зубну щітку. Усе пахло пластмасою й було геть новим. Анні завжди залежало на порядку, дзеркало блищало, а на підлозі перед ванною лежав килимок.

— Я звикну тут, — сказала вона.

Двокімнатна квартира була малою, тож зовсім не вадило, що вона була майже порожньою. Анна провела мене до спальні. Біля стіни стояло широке ліжко зі смерекового дерева, на ньому — легке покривало й безліч кольорових подушечок.

— Я заходилася облаштовувати квартиру від спальні, — посміхнулася вона. — За цей аеродром віддала всі гроші, це було в них найдорожче ліжко. На нічні столики вже не лишилося.

У кутках кімнати стояли великі картонні коробки, в яких — повно білизни й одягу, на ручці вікна висів на вішалці темний костюм для роботи. На підлозі біля ліжка був магнітофон з однією, зовсім новою касетою. Ерос Рамазотті. Ми вляглися, і музика тихенько грала, милозвучна італійська, крізь фіранку трохи просвічувалися вогні району.

— Я не шкодую, що вже не з Хозе. Узагалі. Його було забагато.

— Усі ці роки я дивувалася, що ти з ним.

— Я починаю нове життя, Гано. І не хочу озиратися назад. Якби нам не знесли хату, можливо, у нас із Хозе вже було б двоє спадкоємців і я б чекала на нього біля паркану, як він увечері повертатиметься з пивниці…

Я вважала, що засну як мертва, але в голові крутилися тисячі думок. Чужий запах нової квартири й біла стеля наді мною постійно змушували зосереджуватися. Я чула, як дихала Анна, думка раптово йшла вперед або поверталася задалеко назад.