Надія Павлівна Гуменюк - Вересові меди

– Хто ви?

Насторожено приглядається – так дивляться сліпі або малозрячі.

Дана хоче заговорити і не може. Солоні сльози скапують у спазмоване горло, перекривають дихання.

– Пані Ніно!..

Жінка робить крок назустріч, повертає голову боком до них, відкидає сиве пасмо з правого вуха, ніби намагається вловити ним знайомий звук.

– Цей голос… Чекайте, не говоріть, я маю згадати. Я пам’ятаю, пам’ятаю. У мене чудова пам’ять на голоси. Обличчя можу забути, але голос – ні.

Дана витирає сльози, що котяться і котяться з очей, тихесенько заводить:

– Ой хмелю ж мій хмелю, Хмелю зелененький, Де ж ти, хмелю, зиму зимував, Що й не розвивався?

– Богдана! Дана Ясницька! Боже ж ти мій! Як? Звідки?

Вона падає у Данині обійми, така зворушена, така розчулена, проводить руками по її обличчю. І тут же відсторонюється. Радість першого пориву заступає тривога і навіть страх. Вочевидь, Ніна злякалася, що Дана опинилася тут не зі своєї волі, що її привезли сюди, як і її колись. Але Дана заспокоює: приїхала сама, потім розкаже, чому і куди саме, а в це село заїхала спеціально, щоб побачитися з нею. Ну як би це вона не приїхала, дізнавшись, що Ніна Певна живе у цих краях.

– Дано, ти співаєш? Ти стала професійною артисткою?

Дана мовчить. Вона знала, що це запитання обов’язково прозвучить. Але так і не могла підготуватися до нього.

– Але чому? Чому ні? – майже кричить Ніна.

– Тому ж, чому й ви…

– Холодно… Боже, як холодно!.. Чи не можете ви, добродію, принести дров? Вони там, за бараком. Зазвичай влітку ми не палимо. Але сьогодні…

Арсен вносить дрова. Вони п’ють чай за крихітним столиком, накритим мереживною скатертиною, ласують варенням із сибірських лісових ягід. Потім Ніна йде до сусідів, просить, щоб прийняли на нічліг Арсена. У неї тільки одне вузеньке ліжко, а готелю в селі немає. Сусідка поступається йому своїм тапчаном, а сама йде до іншої сусідки – у неї такі ж «хороми», як у Ніни.

Дана і Ніна залишаються вдвох. І до ранку так і не лягають спати.

11

Спочатку забрали Ганну, Олександрову дружину. А за кілька тижнів приїхали за Миколою. Нічого не запитали, нічого не пояснили, наказали збиратися, і то хутко. Ніна зі сльозами кинулася до чоловіка, хотіла обняти.

– Не положено! – пролунало над головою.

– Ну от ми і вернулися з Польщі в рідну Україну, Нінусю! – гірко усміхнувся Микола. – Навіть попрощатися «не положено».

Його вивели з кімнати. Вона пішла слідом. Але знову пролунав різкий окрик:

– Не положено!

Дивилася через вікно, як його вели до «воронка». Його, її Миколу, такого естета, такого гуманіста, такого… Скільки разів він переконував її, що мистецтво виховає справжніх людей і врятує світ, скільки разів повторював, що його театр воскресить Україну. Мабуть, ці людолови, що навіть не дали їм попрощатися, ніколи не ходили до театру і не знають, що означає слово «мистецтво».

Просиділа до ранку на канапі. Може, Микола повернеться? Десь там, у тих темних і таємничих кабінетах, з яких смикають за ниточки історії і де сьогодні вирішуються долі людей, хтось зацікавиться Миколою Певним, здивується, як багато він зробив для української культури, подякує йому за це і відпустить до неї. Бо як же вона без свого Миколи?

Вони не розлучалися майже двадцять років – відтоді, як познайомилися. Завжди були разом – вдома, на сцені, у виснажливах театральних мандрах містами і селами. А тепер вона одна. Їй здається, що в неї забрали половину тіла, половину серця. Лінія розриву болить і кровоточить, думки не слухаються. Боже, яка страшна самотність!

Просиділа так не одну ніч. Поки нарешті не почула стукіт у двері. Схопилася, щоб відчинити і тривожно завмерла. Її чоловік ніколи так не стукав. Ганнуся також не могла так гримати. Навіть не запитувала, хто – все одно увійдуть. Відчинила двері. На порозі – двоє у чорному.

– Щось сталося з моїм чоловіком? – запитала стривожено.

– Разговорчики! – різко сказав один.

– Сталося. Авжеж, сталося. І з вами, громадянко Певна, станеться. За годину зібратися і покинути приміщення.

– Чому?

– Разговорчики!

Тільки тапер вона впізнала: це ж ті самі, що вже були… Навіть не побачила, куди вони вийшли – на кухню, в коридор, взагалі з квартири? Сиділа, наче паралізована, у кріслі і дивилася на портрет Миколи.

– Ну от і мене забирають. Я не знаю, де ти. Ти не знатимеш, де я. Як же ми тепер зустрінемося, любий?

Тоді вона ще не й не здогадувалася, що його вже немає серед живих. Спохопилася, коли за вікном пролунав пронизливий сигнал «воронка». Відкрила валізу, поклала портрет чоловіка, два фотоальбоми, нитки для вишивання, викройки-лекала, які берегла ще з часів навчання на Бестужівських курсах в Одесі, білизну, пару черевичок. Черевички на підборах – вона ж рідко