Надія Павлівна Гуменюк - Вересові меди

– Самородок, значить, відкрила Ніна Миколаївна. Справжній самородок з народу, з глибокої провінції. А яким же таким театральним премудростям вона вас навчала?

– Як голос ставити, як до ролі готуватися, як рухатися, як говорити. Про відомих акторів і співаків розповідала, про історію театру, про композиторів.

Очі чоловіка загадково зблискують.

– О, то ви, вважайте, інститутську програму пройшли. А де зараз живете?

– Я… – Дана, розчулена такою увагою, вже збиралася сказати. Але зупинилася на півслові. Щось підказувало їй, що треба поберегтися. – Я… сьогодні вранці приїхала зі Львова, буду у Києві всього два дні. От якби знайти роботу в театрі, тоді б…

– Можете прийти завтра о цій же порі? Я поговорю тут де з ким. Можливо, вам в організують прослуховування. Якщо вже вас так цінувала сама Ніна Певна, то, може, ви справді нерозкритий талант з народу, золотий самородок, зірка, так би мовити.

З театру не вийшла, а на крилах вилетіла. Але за кілька хвилин крила згорнулися й опустилися аж до бруківки. На сусідній вулиці її наздогнала літня жінка, яка була в кабінеті адміністратора при їхній розмові. Аж захекалася бідолашна.

– Не приходь більш сюди. І нікому, нікому не кажи, що була знайома з Певними – не шукай біди на свою голову.

– Біди? Чому – біди? – здивувалася Дана.

– Розплющ очі і подивися навколо. А Олександра я добре пам’ятаю. Ми майже в один час прийшли до театру. Що то був за голос! Його розстріляли ще перед війною. Жінка його, Ганна Певна-Персіянова, теж була у нас актрисою, – красуня писана, весела, голосиста, талановита. Її після його розстрілу звільнили з театру і кудись відправили. Коли до них приїхали Микола і Ніна, то ще застали Ганну… Але краще б вони не приїжджали. Миколу зразу забрали і теж розстріляли, а Ніну вислали, як і Ганну. Ніхто не знав куди саме. Та недавно я чула, як актори говорили між собою, що нібито в Казахстані Ніна, начебто там вона в якомусь обласному російському театрі працює. Але це, знаєш, розмови пошепки. І ти не дуже голос подавай.

Дана не знала – вірити цій жінці чи ні. Але навіщо літній пані було б бігти за нею, щоб обдурити? Мабуть, добра знайома Олександра і Ганни Певних справді хотіла попередити, застерегти. Подякувала своєму інстинкту самозбереження за те, що не проговорилася про головне. Більш вона не шукала Певних. Тоді ж і назавжди похоронила свою мрію про сцену. Треба просто жити, просто працювати, оберігати сім’ю, ростити дітей. Не можна ризикувати своїми рідними.

Але після 1953-го, коли помер Сталін і страх трохи відпустив людей зі своїх пазурів, узялася писати до Казахстану. Надіслала листи до всіх обласних театрів. Але ніхто нічого про Ніну Певну не знав – ніде така актриса не працювала і не працює. Вона зрозуміла, що Казахстан – чиясь вигадка. Юрко сказав, що в КДБ створені спеціальні відділи дезінформації, які придумують фальшиві історії про розстріляних і репресованих, ретельно заплутують таким чином їхні сліди. Тож давно вважала Ніну мертвою.

І ось ця поїздка, ця несподівана розповідь, це фото, на якому літня жінка з печальними очима віддалено, ледь-ледь нагадує колишню прославлену театральну приму. Але ж нагадує.

У Даниній душі таке сум’яття, що годі заспокоїтися. Як би Ніна могла тут опинитися? Чому ніколи не подала звістки про себе? Чому назавжди поселилася тут? Вона мусить побачити цю жінку. Мусить.

– Чи не підкажете, як нам пройти до будинку Ніни Певної? – запитала першого ж перехожого біля автобусної зупинки у Перегрьобному.

– А ви хто будете?

Чоловік, до якого звернулася Дана, уважно розглядає її з-під примружених повік, тоді переводить вивчаючий погляд на Арсена і знову на неї.

– Ми?.. Ми просто люди.

– Бачу, що не олені. Але немає у нас такого будинку, шановні просто люди. Немає, щоб мені провалитися! І не було ніколи.

– Як це немає і не було? – дивується Арсен. – Нам же сказали… Нам адресу дали.

– Не знаю, що вам там сказали. Нема і все. Бо Антоніна, прошу зауважити – Антоніна, ніколи не мала тут свого будинку, щоб мені провалитися! Чвертка бараку – ото всі її апартаменти. Як поселили її там ще перед війною, коли привезли етапом по річці, так і живе досі. Я ще пацаном був, коли вона тут появилася.

– Гаразд, – Дана проковтнула тугий клубок, що підкотився до горла. – А барак той де?

– Ідіть до самого кінця вулиці, аж до пустирища, там самі побачите. Палац номер… А, чорт, забув, який номер палацу графині Певної. Коротше кажучи, вишиті фіранки – ото й є вікно Антоніни.

Вулиця справді вивела їх до краю села і обірвалася перед пустирищем. Від неї відбігла вбік вузька дорога з двома рядами продовгуватих перекособочених почорнілих від часу дерев’яних бараків. «Скільки ж їм років, цим архітектурним шедеврам радянсько-репресивного періоду? – з гіркотою подумала Дана. – І всі, як один».

Розшукали потрібний за підказкою перехожого: з-за маленьких квадратиків шибок біліла фіранка з вишитими синіми квітами – чи то барвінком, чи волошками. Зблизька розгледіли – таки волошками. Зайшли у тісні темні сіни. У них рядочком четверо дверей. Отже, справді один барак на чотирьох поселенців. Постукали у двері.

– Заходьте, відчинено, – почувся жіночий голос.

У тісній четвертинці барака – жінка, худенька, сива, в старенькій, праній-перепраній, але елегантно скроєній чорній сукні з білим мереживним комірцем.