Лариса Юріївна Копань - Пульсари

кінчати. Неси, друже, костюм і щіточку. Та не сумуй. Скажеш, що нездоланний інтелект трапився, і тобі простять. Зі мною хіба що генерал зміг би знайти спільну мову. Ти уявляєш, що таке доцент? Це щось на рівні полковника. Але ж я ще й фізик, отже, знаю закони світобудови і можу пристосувати їх до людського суспільства. Я так довго пояснюю, щоб ти збагнув, що я — генерал. Формально — доцент. Фактично — генерал. А ти, друже, у якому чині?

— Лейтенант.

— Ну, ясно — маршал у вертепі не приймає. Моська проти слона. Неси локшину. На двох неси. І костюм прихопи. Пора мені — тітка вже там, певне, нервує. А ти надалі мудріший будь: як надумаєш складати отакого акта, — Тихін кивнув на портфель, — то влаштовуй маскарад на приватній квартирі. Тоді клієнт буде посоромлений і відчує провину. Щіточку не забудь прихопити. Пора вже мені за науку братись.

Погуляв — і досить. До професора Феліче ще зайти треба.

На превелике здивування, чоловік слухняно принів одяг. Про їжу Тихін уже й не заїкнувся. «Знай наших! — тріумфував він, ідучи тінистою стороною гамірливої вулиці.  — Із справжнім розумом ніде не пропадеш. Земляки можуть пишатися мною: не продав. А міг би… Якби дорожче давали… Охо-ху-хе-хе! Оце так демократія! Тут гав не лови. Язик відкинь на правий бік, хвіст на лівий і тюпай собі таким песиком з гострими вушками, бо інакше волосся підстрижуть під цигейку і відправлять у табір для емігрантів. Які зміни!.. Які зміни відтоді, як я тут стажувався!.. Може, й професора Феліче уже немає? Але ж рецензії він організовував… Пора вже, пора вклонитися дідові. Ось відісплюся, надягну костюм кольору какао з молоком… Жлоби нещасні, навіть чаю на прощання не дали».

Розкішні місцеві троянди під вікнами тітчиного дому змагалися з привозними чорнобривцями в своїх щедротах на барви й аромат і не помічали, певно, як і їхня господиня, що милий гість зник десь аж на три доби. Може, його вкрали мафіозі чи вбили терористи? Може, в яку аварію втрапив? Сказано, чужий… Лише нагодувавши сито і щедро («Хоч цю національну рису зберегла на чужині», — не пропустив нагоди поєхидничати з родички), тітка заговорила про погоду:

— От задуха! А на Україні, передавало радіо, картопля вимокла… Не розумію, як можна всі гроші за два місяці розпустити… Я фінансую тобі лише квиток додому, так що можеш хоч зараз їхати до батька, а хоч кантуватися ще три місяці на сухарях. Давно не пам’ятаю такої жароти…

«От тобі й збережена національна щедрість!» — сам собі засміявся Тихін.

— А чому дивуватись, тітонько, — ви ж на тій же широті, що й Феодосія. Добре, що солоні води омивають ваш чобіт, а то в отаку спеку мило б на вас виступало, як на конях, що тягнуть воза на Сапун-гору.

— На добраніч, дитино.

— Чао, тітонько.

«Стареча скнарість. Навіть не віриться, що в них із батьком однакові гени, — скупа, як бедуїн на воду. Для чого було запрошувати? Ех, люди! Шанують лише мертвих геніїв. А чи не краще оті кошти, що на бронзу йдуть, живим віддавати? Великому Кобзареві, чиї мільйонні пам’ятники тепер по всьому світу височіють, за життячеревики ні за що було купити. Фізик із поморів у дірявому камзолі ходив. А степовий філософ так босоногим і на п’єдестал зійшов. Тепер ось мене тітка сухарями лякає. Та заради науки, тітонько, я можу й піст витримати, й від еліксиру відмовитись…»

* * *

В Європі настала пора малосольних огірків: пішли на канікули парламентарії, ділові люди, вчені, студенти. Тихін мало не запізнився на останнє наукове засідання в університеті, що було водночас ніби першим відпускним пікніком. Мали зібратися знайомі люди, ті, з ким Тихону довелось працювати ще в час попереднього закордонного вояжу. Обстановка буденна. Бо це не вілла, не яхта, не кабінет у ресторані і навіть не кафе чи тінь дуба. Позсовували столи в лабораторії, повимикали установки. Може, воно й краще, тепліше, нагадує батьківщину, чиїсь іменини в п’ятницю (з тонюніми шматочками голландського сиру, по яких бігає єдина реліктова муха, що чудом вижила серед хімікатів, із зеленими пляшками на столах та білими на паркеті, приглушеною розмовою і ключем ізсередини, бо є наказ ректора, що забороняє проводити в інституті «урочисті зібрання з кавою»).

Щойно Тихін зайшов до лабораторії, зазвучала увертюра до опери «Тарас Бульба» — це щоб зробити приємне гостеві, показати, що тут шанують класику його краю. На голодний шлунок (зібрання почалося саме перед обідом) мовчки висушили по келиху, а закушувала й тут реліктова муха.

Потім, збентежений чимось, певне, урочистістю миті, професор Феліче вручив Тихонові журнал — не журнал, книжку — не книжку — щось у м’якій обкладинці, де надруковане… повідомлення про Тихонове відкриття та авторський виклад його суті, кілька інших його ж статей.

— Перепрошую, у мене лише один примірник, — знічено мовив дон Феліче, вручаючи сувенір.

Оце оперативність! Два місяці тому, щойно приїхавши, Тихін передав колегам рукопис, сподіваючись, що до кінця гостювання вони розшолопають його формули, запросять на диспут, на вияснення сумнівних моментів… А вони одразу й друконули! «Видно, в яблучко проблеми вцілив, видно, так копнув і вшир, і вглиб… Бачив би Швидкий! Ну, та ще матиме лагоду!» На ці думки в Тихона була мить, секунда, як в утопленика перед непритомністю, тому свої розмірковування й мрії переніс на завтра, а зараз, притуливши книжку до грудей, чемно подякував, потім стримано перегорнув кілька сторінок.

«От жлоби! Могли б і кращий кегль підібрати. А то цей друк змахує на ротапринт, навіть на ксерокопію… Ну, та дарованому коню… Тут лише перекладачеві довелося щонайменше тиждень капарити, навіть і такому кваліфікованому, як Докія. Ось тобі й «половинка», ось тобі й «ні в ніс ні в рило»!» Тихін потис правицю