Лариса Юріївна Копань - Пульсари

якоїсь доброчинної сім’ї. — Суспільство споживання! — вилаявся Тихін і вимкнув телевізор. Але, на диво, страви і губи не зникли з екрана. «Зіпсувався вимикач, — подумав злостиво. — Теж мені якість! До японської їм, як солярці до «Пшеничної». Пошукав штепсель — немає, спробував витягти телевізор із ніші — не вийшло. Ліг, поклавши подушку-лещата на вухо, — може, вдасться задрімати.

Але це вже просто хамство! І в такий спосіб вони хочуть завербувати його у свою віру? А в тітки саме сезон вареників — із сиром, печінкою, ягодами…

— Ей, там! — сердито гукнув Тихін, скинув із голови звукопоглинач і визирнув у коридор.

Порожньо, хоч плакати клей, лише черевики виблискують під дверима кожного номера. «Почищені. Сервіс! А копни глибше — показуха одна! З дурних туристів гроші викачують, демонструючи їм руїни та бите каміння… Костюм би можна і в сусіда позичити, але ж документи…» Натиснув третю кнопку. Цього разу чекати не довелося.

— Що синьйор бажає? — Той самий молодик у сірому костюмі сів на той самий стілець — ніби й не виходив з кімнати, тільки зараз він щось спішно дожовував.

— Спагетті.

— Це не моя парафія. Моя справа — конфлікти.

— А чому б вам зі мною відверто не поговорити? — запропонував Тихін. — Я розумію, що завербувати спеціаліста мого рівня для вас престижне діло. Але навіщо фальсифікувати?

— Це не підробка, — кивнув чоловік на портфель, де лежав уже знайомий Тихонові акт. — Можете порівняти з відеозаписом — ніяких перекручень. Фіксувати на плівку щасливі години перебування іноземця у нашому закладі — непорушне правило, нехай той гість сенатор, нехай матрос.

Чоловік заграв на сенсорних кнопках телевізора. По екрану пропливла чарівна блондинка. Ось вона хусточкою витирає щоку увічненому на плівці Тихону. А він… Соромно й дивитись, хоч очі заплющуй. Але ж чому він нічого не пам’ятає?

— Повторіть, будь ласка, — попросив Тихін. «Так, це я. І цей самий номер готелю. І мені щоку витирають». — Стоп. Зупиніть. Давайте окремі кадри. — Він роздивлявся уважно, як дивляться у дитинстві мультфільми. — Стоп. Це не я. Це монтаж. Фальшивка. Вінегрет.

Тихін чіплявся за соломинку, бо переконався, що тут хочуть піймати в сильце душу — тіло давно могли б кастетом підкорити. Їм, видно, потрібен спеціаліст чесний, праведний, чистий. А примітивним шантажем скористалися, щоб залякати новобранця, щоб на його портреті зробити невеличку плямочку, яка згодом вилиняє від південного сонця, забудеться.

Методика виправдана, якщо йдеться про людину пересічних здібностей. Але Тихін вважав себе правофланговим у науці, тому так безмежно обурювався. Водночас був певен, що вистрибувати з вікон на знак протесту, трощити стільці — не інтелектуальний стиль боротьби.

— Хоч ваша блондинка для мене як нові ворота для…є…як це по-вашому? Одне слово, на перших кадрах моя персона. Але чому ж я не пам’ятаю наступних подій? Значить, дали мені якогось трунку, вплинули хімією. І це на землі великого Леонардо! Я обурений, мені соромно за вашу країну! Я вже мав нагоду повідомити синьйору, що оплатив свій візит наперед, що я не одружений, тому пасую м’яч, куди хочу. Не в храм Ісуса йшов.

— Ви образили покоївку, синьйор, і в нас є свідки…

— А я нічого не пам’ятаю, значить, і гріха на мені немає. Ви перед богом і законом винні, що труїте чесних людей. Хвалена демократія! Та сюди журналістів треба, нехай розкажуть, як ви клієнтів шануєте!

— Покоївка — заміжня жінка, і не повинна…

— Розкажеш дурнішому! А я знаю, що обслуговуючий персонал тут — не чоловіки, такі, як ти, пробач. А дівчата… Так що давайте сюди папу римського, мій костюм з документами і локшину на молоці.

— Може, й так. Може, й так. — Чоловік розстебнув піджак, що дало підставу Тихонові сповнитися гордістю за свій інтелект.

У жар кинуло лакея! Тут, друже, кастетом не докажеш. Перевербування душі розумного чоловіка — тонка робота, вимагає відповідної підготовки і, звичайно, відповідного розуму. Аякже! Слон проти слона, моська проти моськи».

— Але ж тут ось ваші підписи… — «сірий костюм» показав папери. — Я тут ні при чому. Я людина сімейна.

— Не лукав, шановний! — Тихін помітив знайомі сторінки, які вони редагували разом із Докією. — Якщо ти одружишся, то ноги твоєї тут не буде: і пастор протестувативїе, і жінка не дозволить.

— Діти у мене, синьйоре. А гроші не пахнуть. Ви все-таки прочитайте. Ось. Уголос читайте.

— Знайшов дурня! Я читатиму, а ти на магнітофон запишеш, а потім в ефір пустиш? — «А де ж мої виправлення? — придивлявся Тихін. — Жодного… Все витерто, підчищено…» — Не вийде. Хіба що контракт тисяч так… на сто. Не в лірах, а в доларах. Але не з тобоїо такі розмови вести. І не в цьому вертепі — так і скажеш своєму начальству.

— Але ж підписи…

— Не визнаю. То не мої каракулі — я так ніколи не візую. І експертиза не допоможе. Адже вам потрібне моє особисте підтвердження, а я до нього морально не підготовлений — ви гуртом іще не підготували. Кастетом переконувати безглуздо, бо, якщо й візьмеш гору, я вже на вас не творитиму з натхненням, гідним Боккаччо. Чи ти й «Декамерона» не читав? Може, ти не п’єш, не куриш?.. От нудотний. А… А… Апчхии!! — Тихін втерся краєм простирадла. — Понівечені душі вам не потрібні, для таких, я думаю, у вас уже й бочок бракує. Ти Діогена знаєш? Та де тобі, нещасному…

«Сірий костюм» незворушно слухав Тихонів монолог, і важко було збагнути, чи все він розуміє.

— Одно слово, так, — підсумував Тихін. — Давай