Лариса Юріївна Копань - Пульсари

Феліче. А потім ще чиїсь руки тяглися до нього — ну чисто як в Індонезії, коли знаменитий гість прибуває: так кожен і хоче бодай ниточку з його одягу на пам’ять…

Потім знову не закушували, хоч лабораторію вже сповнили скоромовки, яких гість не міг второпати. Тихін келишка лише пригубив — боявся сп’яніти, бо чекав, що посиплються запитання, що доведеться виступати, крейдою майбутнє викреслювати. Лише коли співробітники взялися до бутебродів (і сюди кляті призвідники, генератори виразки шлунка проникли!), він наважився запитати професора:

— То що, моя концепція сприймається без сумнівів?

Феліче зморщився і, озирнувшись, стишеним голосом пояснив:

— Зважте, що не всі ще розібралися, та й сьогодні тут обслуговуючого персоналу втричі більше, ніж треба. А теоретик лише один — он… Альберто. У Штатах стажувався…

Тихін роздивився — справді, не так уже й багато його знайомих: он двоє, троє та ще Феліче. А решту він уперше бачить. І чому це вони всі в сірих штанях? Дуже знайома тканина.

Вихопивши свого бутеброда з червоними ікринками, що загрузли в маслі, Тихін махнув рукою на теорію і кинувся наздоганяти спринтерів. «Скрізь одне й те ж. Лицарі науки, брати по релігії, а живіт домінує над головою. То вже б на яхті наукові збори проводили, хоча б скелями помилувався… Діждешся від цих жмотів яхти! Аякже! Он паперу підходящого не знайшли для роботи, яка дозволить колись створити екстратехнології, дасть суперблага. Хоча чому це «колись»? Та якби трапилась вона діловому американцеві зараз…»

Тихін дужче притис книжку до грудей, а вільною рукою підняв чарку. За бутерброд, що лежав на серветці, він тепер гіе боявся, бо вже надкусив його.

Захмелівши, добрий дон Феліче почав цілуватися з Тихоном.

— Ти не вір. Ус-се це маскхалат… — шепнув він.

Але що той мав на увазі, Тихін так і не дочув, бо навалився з обіймами і Альберто, відтіснивши ослаблого Феліче.

Другого дня Тихонові прямо додому принесли ліри — солідний стосик, зарплат з десять, не менше.

— Гонорар за книжку, — сухо повідомив посильний в уніформі, і показав, де розписатися.

От тобі й яхта! Даремно вважав їх жмотами! Просто ощадливі люди. Могли, безумовно, пустити на вітер ці ліри, організувавши пишний прийом на віллі. Аж ні! Заплатили сповна. Хочеш — у банк клади, хочеш — тітці на зберігання дай. Можна Петровій Зойці ланцюжок купити, обплутати ним і взяти реванш. Шкода, що книжка в одному примірнику. Швидкому треба б подарувати, щоб у публічну бібліотеку не швендяв по неї. Цікаво, який тираж? У столичні сховища надійде, а ось в обласні… І що за мода — не вказувати ціну й тираж? А може, й правильно. Як почнуть за нею ганятися, можна скільки завгодно доларів, лір чи франків просити. Справжня комерція, як і наука, теж не для простих людей.

— У наших колах, синьйор Феліче, вельми здивовані вашою нерішучістю. — Альберто взяв із ящика хромований тесак, зважив його на долоні, немов ляща, і блискавично кинув у блідо-рожеву Венеру — копію знаменитої мармурової з відбитою рукою.

Ніж устряв точно в центр живота. Професор Феліче злякано примружився і затрусив головою. Ходою морського піхотинця Альберто підійшов до копії, висмикнув ножа, потер рану — вона одразу ж затяглася, не залишилось і сліду. Прекрасне тіло вабило своєю природністю, немов і справді було зігріте кров’ю. Коли вганяв ножа, коли витягав, Венера жодним звуком не відзивалася, тільки голова на філігранній шиї кивала на знак повного схвалення. Чудова імітація тіла і хороший тренажер. Заспокоює нерви. Інші теоретики міцний чай п’ють, сигарети смокчуть чи в шахи грають, коли інтеграл йе береться, Альберто ж кидав ножі. Він здібний теоретик. Із Штатів привіз кілька програм для обчислювальних машин і поступово, але настійно вибиває з рук свого вчителя керівництво кафедрою.

— Ми матимемо вигідні контракти, — Альберто метнув ножі обома руками. Влучно. Обидва вцілили в симетричні точки на грудях, обидва застряли по колодочки.

— Традиції університету ламати… Незручно. Це вогнище передової думки… Ще з тринадцятого століття. Це зараз у нас солдафонські манери проростають. Незвично якось… І що скажуть про мене?

— Професоре, ну ніхто ж не збирається залишати тут вашого Тихона. Нам своїх розумників дівати нікуди. Був би він журналістом, актором чи бодай філософом… Підучили б — і в роботу. Бо знає їхні звичаї, погляди — хороший був би спеціаліст. А з цим що робити? Та й гонору в нього, як у мустанга. Його і в земляцтво не приймуть — там свої стовпи є. Навіть якби ми перекували його на політика, толку з нього мало. Титаном, якому зв’язували в Союзі руки, його не назвеш. А нам потрібні ходячі суперечності: зовні щоб це були Прометеї або хоча б розрекламовані вовкодави, а зсередини — люди, які звикли до розкошів сучасної цивілізації, які і вдома не вірили, що «дим вітчизни солодкий і приємний». А ваш Тихін — шовкопряд, якому подавай побільше листя, але не чекай коконів. Тут не годиться.

— То навіщо ж ця трагікомедія з жінками, перекладання його робіт, видання тиражем у десять примірників? І моє ім’я…

— Що ви тремтите за своє ім’я? Ніхто не знатиме. Заради вищих інтересів не лише вами жертвують.

— Ви думаєте, що всюди профани і не зрозуміють нікчемності Тихонових праць, які прославляю я, мій університет?

— Десять примірників, професоре! А в Союз усього в дві бібліотеки пошлемо — хто там із теоретиків їх здибає: молоді своїми ідеями зайняті, старі взагалі рідко біля каталогів стоять. Поки розшолопають — років з десять мине. А за цей час Тихін стане справжньою підсадною качкою. Учнів заведе, школу створить, відділ іа півсотні чоловік організує.