Ірина Сергіївна Потаніна - Історія однієї істерії

Щоб негайно не знепритомніти, я обіруч схопилася за Жорика.

— Що вона накоїла? — дивлячись прямо у вічі Георгію, випалила я.

Нарешті Жорик припинив мучити мене пустими балачками й почав розповідати. Я уважно слухала і ніяк не могла позбутися думки, що для більшої правдивості до відомого: «весь світ — театр, а люди в нім актори» необхідно додати ще одне слово. Абсурд. «Увесь світ — театр абсурду».

Виявилося, що з раннього ранку на моїй кухні засідав трибунал. Настуся з Тигрою, Алла, Лариса та Георгій. Підозріло мідними панянками мої акторки виявилися. Після скількох переживань, замість того, щоб відсипатися — до роботи взялися. Втім, у їхньому віці це було нормальним. Мене для більшої волі в прийнятті рішень вирішили не будити. Георгія — зачарувати й зобов’язати до ролі помічника.

Жорик стверджує, що не міг дозволити собі чинити перешкоди новоявленим месницям. Каже, що, коли я зникла, він жахливо хвилювався, дорікав собі за відсутність чуйності та уваги до мене й обіцяв у разі мого щасливого повернення викорінити власну шкідливість. Викорінив і став нешкідливим. Насправді, як на мене, йому просто припав по смаку задум. Крім того, ну який чоловік встоїть перед проханнями такої кількості дам?

«Зуб за зуб!» — агресивно ухвалив трибунал. Кирила було вирішено заманити в пастку і протримати рівно стільки, скільки «першопроходець» підвалу — Лариса — провела там. Ось тільки як це здійснити? І тут на висоті виявилася Настуся.

— Знаєте, в організації святкового карантину нам дуже допомогла одна властивість батьків, — замислено промовила Сестриця й навіть навушники зняла для повного зосередження. — Предки охочіше вірять, що їхнє чадо занедужало, якщо знають про грипування решти школярів… І ще! Ледь зачувши про хворобу когось із класу, мами миттєво починають підозрювати, що їхня дитина вже заразилася. Їх і обманювати не треба. Лише ствердно відповідати на запитання типу: «А ковтати боляче?». Цікаво, це тільки батьківська, чи загальнолюдська властивість? Я до того веду, що коли всі ми нібито повіримо, то Кирило замислиться й сам накрутить себе до такого стану, що теж повірить. Розумієте?

Настуся ще ніколи в житті не говорила стільки серйозного тексту підряд. Тому її промова й привернула увагу. Перш ніж відмахнутися від «дитячих міркувань не в тему», кожен із присутніх усе-таки проаналізував почуте. Зрозуміла Сестрицю лише Тигра. Зрозуміла, схвалила і відразу взялася складати план дій. Як не дивно, усе вдалося на славу. За кілька годин до репетиції вся трупа студентського театру «Сюр» уже тупцювала біля БК. Ще б пак! Адже Ксенія (котру як єдину, кому могла беззастережно повірити Кирова мама, «месники» взяли в свій клан) ще зранку обдзвонила всіх з радісною звісткою: «Лариса з Аллою повернулися! Вони знайшли історичне місце — Вогнище Мистецтва і через власну необережність потрапили в пастку, що охороняє святе місце». Від зацікавлених відбитися не можна було. Гріючись у променях підвищеної уваги, Лариса розквітла просто на очах. По-голлівудівськи посміхалася, по-королівськи розправляла плечі, по-жіночому мружилася, відповідаючи на нескінченний потік запитань.

— Так. Я перша знайшла це місце. Алла вже потім з’явилася. Звичайний підвал. Може, й чийсь, не знаю… Так. Як і написано у вказівному тексті. Ні. Просто під пізнавальним знаком стоять стелажі. А ось за ними, серед мотлоху — стародавній вівтар із каменю. Відкопати його було нелегко. Так. І скриня зі стародавніми монетами. Я так зраділа, коли знайшла все це! От, думаю, удача… Здам монети в музей, а мені премію дадуть… А потім виявилося, що назад дороги нема. Я була в розпачі.

— Ти ба, чого захотіли, — забурчала, червоніючи, Алла. — Ми це місце тільки археологам покажемо. У нас сьогодні після репетиції вже про зустріч домовлено. І нікому більше ми про це місце не розповімо. Ви ж розорите його запросто. А це — історична пам’ятка!

Цієї миті солідний джентльмен у цивільному, але з посвідченням підійшов до компанії і строго дивлячись на оповідачок, захитав головою:

— Я ж просив — нікому й слова! Ет, треба було вас у камеру на час з’ясування замкнути…

— Ми не сказали, де вівтар знаходиться, — боязко спробувала виправдатися Лариса.

— Значить, так, — звертався Георгій (а людина з посвідченням — це був він) до присутніх, — нікому ні слова про те, що ви почули. Історична пам’ятка знаходиться на приватній території, і поки не буде проведено експертизу, навряд чи можна буде вважати це місце стародавнім місцем поклоніння.

— Ця людина нас визволила. Їхній відділ давно займався пошуками легендарного Вогнища Мистецтва. Знали, що це місце десь у центрі нашого міста… Знали і про те, що такі місця охороняються пастками. Тому наш рятівник був обережний. Мало того, що сам не попався — і нас визволив.

— Я кому кажу, — помітно почав дратуватися рятівник, — ані слова більше! Якщо знайдений нами скарб — дійсно легендарне Вогнище Мистецтва, то незабаром усі ми потрапимо в історію. А поки мовчіть.

На Кирила було боляче дивитися. Немов риба, він то роззявляв, то знову безсило стуляв рота. Потрібно було уточнити, запитати, припинити це божевілля… Але запитувати не можна було, запитання збудили б підозри. Безліч нестикувань не давали Кирилові можливості заспокоїтися. Адже він сам усе це придумав! Сам продумав і змайстрував електронну схему пастки… Тільки встановити двері та закріпити заслінку на вікно попросив допомогти Петровича. Сам своїми руками все це створив… У власному, відданому дядьком під майстерню підвалі. Ні, звичайно, цілком Кир підвалу не досліджував. Там стільки мотлоху всілякого ще з часів будівництва нагромадилося, хто його розбере? І що, виходить, серед цього мотлоху, Ларка знайшла щось коштовне, яке нагадує вівтар? Не може бути! Адже Кир сам придумав легенду про Вогнище Мистецтва. Що ж тоді відбувається? Добре, дівчиська, але ж… Посадова особа… А може, Кир просто вгадав? Як Майстер вгадав думки Пілата. Виходить, Кир Майстер… Він знав, здогадувався. Ні, так не буває. Цього не може бути… Але про що ж тоді всі вони говорять? Єдиний вихід — перевірити. Потрібно піти й перевірити. Негайно!

Кирило нікому нічого не сказав, просто кинувся до будинку свого дядька.

— Звичайно, це було просто нашим везінням. Пацан міг побоятися