Жюль Верн - 20 000 льє під водою

про стару професію, пане професоре? Хіба можна коли-небудь забути про переживання, пов’язані з подібним полюванням?

— Ви ніколи не полювали в цих морях, Неде?

— Ніколи, пане професоре. Мені доводилося бувати лише в північних морях, доходити до Берінгової протоки і до протоки Девіса.

— Значить, південні кити вам невідомі. Та це й зрозуміло, бо справжні кити, на яких ви до цього часу полювали, ніколи б не насмілилися пройти через теплі води екватора!

— Ах, пане професоре, що ви говорите? — заперечив мені канадець недовірливим тоном.

— Те, що є, мій друже!

— Як би не так! У шістдесят п’ятому році, два з половиною роки тому, я особисто застукав біля Гренландії кита, в боку якого знайшов гарпун з тавром китобійного судна з Берінгової протоки. Отже, дозвольте вас запитати, як могла тварина з заходу Америки знайти свою смерть на сході? Очевидно, вона повинна була перед тим обминути або мис Горн, або мис Доброї Надії, тобто пройти через екватор.

— Я поділяю думку Неда, — втрутився Консель, — і чекаю відповіді від пана.

— Пан вам відповість, друзі мої, що кити вибирають для життя місця залежно від свого виду в різних морях, яких вони не покидають. І якщо одна з цих тварин прийшла з Берінгової протоки в протоку Девіса, то це просто означає, що там є якийсь прохід з одного моря в друге біля берегів Америки або Азії!

— І я повинен вам вірити? — сказав канадець, примружуючи око.

— Панові треба вірити! — відповів Консель.

— Значить, — знову почав канадець, — через те що я ніколи не промишляв у цих морях, я не можу знати китів, що живуть у них?

— Я про це й кажу, Неде!

— Тоді це ще одна причина, щоб познайомитися з ними! — відповів Консель.

— Дивіться! Дивіться! — закричав канадець схвильованим голосом. — Він наближається! Він іде на нас! Він глузує з мене, розуміючи, що я нічого не можу вдіяти!

Нед Ленд тупнув ногою. Його рука здригалася, стискуючи уявний гарпун.

— Ці ссавці такі ж великі, як і північні? — запитав він.

— Майже, Неде!

— Я питаю про це тому, що мені доводилося бачити величезних китів, професоре, завдовжки до ста футів! Я навіть чув, що кити поблизу Алеутських островів досягали інколи понад сто п’ятдесят футів у довжину.

— Це мені здається надто перебільшеним, — зауважив я. — Найпоширеніші тепер види китоподібних, особливо тих, в яких є спинний плавець, а також і кашалоти, мають взагалі значно менші розміри, ніж справжні кити.

— Ех! — знову вигукнув канадець, який не зводив очей з поверхні океану, — а він усе наближається і незабаром буде зовсім близько від «Наутілуса»!

Потім, продовжуючи розмову, сказав:

— Ви говорите про кашалотів, неначе це невеликі тварини! А тимчасом існують велетенські кашалоти. Це розумні тварини! Розповідають, що деякі з них пірнають у водорості і піднімаються з цим покровом на поверхню. Їх приймають за острівці. До них причалюють, висаджуються, розводять вогонь…

— Ставлять будинки! — додав Консель.

— Так, так, базіко! — розсердився Нед Ленд. — А потім одного прекрасного дня тварина пірнає, тягнучи за собою всіх мешканців у глибоку безодню.

— Зовсім, як у пригодах Синдбада-мореплавця[98]! — розсміявся я. — Ах, пане Ленд, здається, ви дуже любите різні незвичайні історії. Оце так кашалоти! Сподіваюсь, що ви самі не вірите в існування їх?

— Пане професоре! — серйозним тоном відповів канадець. — З боку китів можна чекати всього! Але дивіться, як він пливе! Як раптово зникає під водою! Дехто говорить, що ці тварини можуть обплисти навколо земної кулі за п’ятнадцять днів!

— Не стану сперечатися!

— Але от ви, пане Аронакс, безумовно не знаєте, що на самому початку існування світу кити плавали ще швидше, ніж тепер.

— Та невже, Неде? І чому це так?

— Тому, що тоді хвіст у них був розташований вертикально, як у риб; інакше кажучи, вони били ним воду зліва направо і справа наліво. Але потім богу здалося, що вони плавають надто швидко, і він перекрутив їм хвости. Відтоді хвости у китів стали горизонтальними, і вони б’ють ними воду зверху вниз, що значно зменшує їхню швидкість!

— Гаразд, Неде! — сказав я, пародіюючи канадця і користуючись його ж власним виразом. — І я повинен вам вірити?

— Не дуже, — відповів Нед Ленд, — і не більше, ніж коли б я вам сказав, що існують кити завдовжки триста футів, вагою в сто тисяч фунтів.

— Це справді надто багато, — промовив я. — Проте необхідно визнати, що деякі з цих ссавців досягають дійсно велетенських розмірів. Відомо, що з деяких китів витоплюють до ста двадцяти тонн самого лише жиру.

— Таких я теж бачив, — зауважив канадець.

— І я вам охоче вірю, — сказав я, — як вірю і в те, що деякі кити дорівнюють за розмірами сотні слонів. Уявіть собі ефект, який може викликати подібна маса, що мчить з великою швидкістю!

— А правда, — запитав Консель, — що кит може потопити корабель?

— Щодо кораблів, то я в це не вірю, — відповів я. — Правда, розповідають, що в 1820 році, якраз у цих морях, кит накинувся на судно «Ессекс» і почав його штовхати з швидкістю чотирьох метрів на секунду. Хвилі залили судно з корми, і «Ессекс» майже відразу пішов на дно.

Нед Ленд подивився на мене з хитрим і насмішкуватим виглядом.

— Зі мною, — сказав він, — був один випадок, коли кит ударив мене хвостом — розуміється, не мене, а мою шлюпку. Мої товариші і я злетіли вгору метрів на шість. А в порівнянні з тим китом, про якого нам розповів пан професор, мій кит був просто малям.

— А чи довго живуть ці тварини? — спитав Консель.

— Тисячу років! — відповів, не вагаючись, канадець. — А як ви це знаєте, Неде?

— Так усі говорять.

— А чому так говорять?

— Тому, що це відомо кожному!

— Ні, Ніде, цього напевне не знають, але роблять таке припущення, і воно ґрунтується ось на чому. Чотириста років тому, коли китолови вперше почали полювати на китів, ці тварини мали значно більші розміри, ніж тепер. Отже, досить логічно припускають, що менші розміри сучасних китів обумовлені тим, що вони не мають часу досягти повного розвитку. Саме це й примусило Бюффона сказати, що ці ссавці могли й повинні були жити навіть тисячу років. Зрозуміло?

Але Нед Ленд нічого вже не чув. Він навіть не слухав. Кит усе наближався, і канадець буквально пожирав його очима.

— Ай-ай-ай! — закричав він. — Це вже не один кит, а десять, двадцять, ціле стадо! І нічого не можна зробити. В таку хвилину бути зв’язаним по руках і по ногах!

— Чому б вам, друже Нед, — звернувся