Юрій Володимирович Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 1

великий посаг теж не розраховував. Чесним був. А пан Станіслав не такий. Цей все в користь собі поверне. Якщо з майонтку бідного родича пожива мала, він і красу дівочу своєї вихованки у дзвінку монету перетворити зможе. От і сватають тепер нашу горличку престарілі магнати! – Наталя хвилю помовчала і раптом почала схлипувати: – Ой козаче, козаче! Згубив ти її і сам пропадеш! Не подарує він, якщо такий кусень з рук утече… Зживе зі світу!

– Побачимо! – рішуче мовив Богун. – Я вирушаю негайно, а ви відпочивайте. Настя подбає про вас.

І він твердим кроком вийшов із світлиці.

VI

Утомлений Циган приречено біг широкою риссю в напрямку того шляху, на якому колись мало не втратив життя від шаленого чвалу навперейми з відчаєм. І знову, як і минулого разу, косував на вершника своїм великим оком, немов благав: «Спинись! Спинись на мить!» Але Богун не помічав ані цього погляду, ані кроку коня, що став важким та непевним – мабуть, загублено підкову. Не помічав і власної втоми. У пам'яті поставало розгублене обличчя сестри:

– Ой, недобре, Іваночку! Лихе замислив, життя своє загубиш! – благала вона, доки сідлав коня і збирався в дорогу.

– Не подарує Конєцпольський, не їдь! – лунав дотепер у голові тривожний шепіт.

Але хіба він міг учинити інакше? Хіба міг залишитися тепер, коли він потрібен їй, коли вона покликала, коли перевернулось саме відчуття світобудови після розмови з Наталкою? Так, він зробив те, що повинен був зробити:

– Я поїду, Настуню! Поїду навіть у разі, якщо навкруг Бару стане табором усе кварцяне військо. Кохаю її… вона покликала, тож… – і Богун, перервавшись, скочив на коня. За хвилину лише приглушений стукіт копит у згустілій темряві нагадував мешканцям хутора про його від'їзд.

Тепер у ніздрі Івана бив несамовитий аромат свіжоскошених трав – косарі по вечірній росі вийшли на косовицю, а на заході, над червоногарячим окрайцем виднокола, чорніли важкі хмари. Там зароджувалася гроза…

Через вісімнадцять годин після від'їзду Богун, нарешті, спинився поблизу невеличкого селища, яке ховалося в буяючій зелені яблунь, груш, вишень та слив, над битим шляхом, що вів з Брацлава до Бару. Скочив у запилену траву поблизу колодязя з журавлем і взяв коня за вузду. Швидко покрокував, відчуваючи, як заніміли ноги від верхової їзди, до великого корита, що в нього наливали колодязну воду для напування худоби. Як дбайливий господар, стромив руку у воду – перевірив, чи не занадто холодна. Лише після цього підвів коня. Тварина пила довго, жадібно. Час від часу зморгувала очима, відганяючи від них настирливу комашню. Зачекавши доки кінь втамує спрагу, Іван оглянув його копита. Результат огляду не втішив – потрібно було терміново шукати коваля. У цю мить за спиною почулося рипіння – хтось опускав до колодязя довгу жердину журавля, що кріпилася на причепленому до високої вертикальної ключини старому колесі від воза. Богун кинув погляд позад себе.

Над почорнілим від часу, сонця та дощів зрубом криниці поралася огрядна молодиця в червоній хустині, вкритій вишиванками сорочці і довгій, до п'ят, хрещатій плахті-червчатці. Час від часу кидала на Богуна швидкі зацікавлені погляди.

– Доброго дня, молодичко, – посміхнувся до неї Іван.

– І тобі, пане, добридень, – почувся у відповідь мелодійний голос. – До нас, а чи переїзжий?

– У Бар поспішаю, – хитнув головою Іван.

– А-а…

– Мені б коваля побачити, є у вас такий?

Молодиця перелила воду в одне з відер, що їх було почеплено до коромисла, і знизала плечима:

– Є, чому не бути. Підеш прямо вулицею, ген аж до церкви. За нею, праворуч, третя хата.

Іван подякував, взяв Цигана за вуздечку і покрокував за вказаним напрямком.

І лише він покинув сідло, як, несподівано для себе, відчув: напруження, котре володіло ним протягом усього шляху від хутора до цього невідомого селища неподалік від Бару, поступово зникає, даючи місце дивному спокою, навіяному ідилічними картинами тихого селянського життя, котрі відкривалися йому навкруги. Сум'яття, що гнало Івана вперед, на мить відступило, заховалося до часу, і його очі широко відкрилися, виявили все те дивне і таємниче, чого ми часом не помічаємо, сприймаючи лиш оболонку побачених нами подій.

Ех, що то за картина – тихе українське село погожої літньої днини, – думалося йому. Яка краса, який дивний спокій і довершеність у ній, які кольори! Білі, немов умиті, хатки під жовтими дахами з очерету весело позирають блюдцями вікон, виступають з-під дрімучої зелені яблунь, груш, вишень і сливок. Вдивляються в постать перехожого незнайомця, оцінюючи його, немов дівчата красеня-парубка на вечорницях. Невисокі тини-перелази, вздовж вкриті пагонами квасолі, темним гарбузовим листям і нитками блакитних дзвіночків, охайними чотирикутниками розділюють подвір'я з хлівами, коморами, сінниками і ще казна-чим з необхідних селянському господарству споруд. А з них, з обійсть, мукало, бекало, квоктало і кувікало, вносячи розмаїття, доповнюючи всю попередню картину. Дзижчали джмелі в недалекій тіні дерев, з галасом хлюпотівся десяток хлопчаків у ставку під високою греблею. А ще далі, з тихим від відстані шелестом, падали струмені води на лотоки приземистого, мурованого з рудої цегли млина. Тиха ідилія… А що то за спів? Так, безсумнівно – то дівчата співають. Ніжно і трохи сумно. Про кохання, про розлуку з обранцем, про вірність і звичайне людське життя. Про швидкоплинне дівоче щастя і щось таке, від чого по-доброму щемить у серці. Назустріч неквапним кроком проходять селяни в полотняних шароварах і полотняних же сорочках. У широких солом'яних брилях, з довгими вусами і засмаглими до кольору бронзи обличчями. Розкривши роти, позирають чумазі голопузі дітлахи, будь-якої миті готові заховатися за рятівними хвіртками батьківських осель.

А над усім оцим пахощі полину, чебрецю і скошеної трави з поля. Спекотне сонце і свіжий вітерець залитих сяйвом пагорбів Поділля. Ех, що то за диво, тихе українське село теплої літньої пори!..

Незабаром до вух Івана долетів дзвінкий стукіт молота по ковадлу. Він зітхнув. Ці буденні звуки повернули його від замріяного настрою до реальних подій і турбот, які були з цими подіями пов'язані. Повернулась необхідність поспішати і вона зовсім не гармонувала з навколишнім життям.

Сухорлявий, невисокого зросту, коваль швидко обдивився кінські копита, після чого махнув рукою, вказуючи на довгу конов'язь перед ворітьми:

– В'яжіть там, пане, – кинув коротко, – години за три зроблю.

У Івана очі на лоб полізли.

– Але я поспішаю! Від Вороновиці за вісімнадцять годин доїхав!

Коваль співчутливо похитав головою:

– Воно й помітно. Скоро можете пішим залишитися.

– Чоловіче! – пішов Іван напролом. – Зробиш швидко, втроє заплачу!

Тієї ж миті з шинку, що розташовувався на