Дмитро Васильович Стус - Василь Стус: життя як творчість

було закладено ще до арешту. І тут, у камері КДБ, Василеві особливо пекло, що струмочки живлень цього гумусу, до болю змілілі. Рятувало відчуття контексту й вміння контекстно існувати-творити-дихати в колі обраних. Його найближчі друзі того року — Ґельдерлін і Ґете, Рільке і Пастернак, ранній Тичина і Шевченко, Свідзінський і Ортега-і-Ґассет, Камю і Сартр, Юнґ і Платон, і Сковорода… Він долучався до високої трагедії українського народу XX століття, що примушувала відчувати себе одним із останніх воїнів, від постави якого у час поразки чи перемоги залежить, якою буде пам'ять про людей твого народу.

Василь Стус навіть сам дивувався буденності цього усвідомлення, що живилося тисячами попередників, які в різні часи опинялися сам-на-сам із історією й знаходили сили, як Петро Калнишевський, не втратити гідности й не забруднити сумління.

— Будь-же гідним своїх предків, Василю! Ти — один із останніх людей культури, яка дедалі більше перетворюється на загумінкову. Але це — внутрішня правда. Правда для себе. Ти ж мусиш стати творцем правди зовнішньої, в якій ніхто не побачить певної недолугости й підпорядкованости літератури, яка ось уже кілька століть тільки те й робить, що виконує політичну функцію.

Колись щось подібне вдалося Шевченкові, який вдяг на себе романтичні народницькі шати й старанно закопував у собі модерного митця, плекаючи, натомість, людину й патріота. Це й твоя дорога. Але завдяки Шевченкові ти вже маєш право говорити не так народно-пісенною й біблійною мовою, як мовою символів, кодів, мовою образів, витворених ґеніально-пророчими попередниками — Тарасом Шевченком, Пантелеймоном Кулішем, Іваном Франком, Лесею Українкою, Василем Стефаником, Богданом-Ігорем Антоничем… Вони клали шлях, і ти маєш, будь-що-будь, докласти й свої зусилля до цього торування великого шляху, бо сьогодні, як і раніше, треба кожного дня доводити, що існує нарід, існує його мова, існують його достойники.

Проте істотно змінився час. І коли в XIX столітті народ ще залишався в центрі зацікавлень світової літератури, то в столітті XX акценти зміщуються: головним інтересом стає людина. І в Стусовій творчості головна увага приділена людині як представнику народу. І доля одного, як складова долі цілого, від 1972-го стає панівною й найважнішою темою всієї Стусової творчости.

Поет не обмежується осмисленням буття людини в умовах совєцької імперії, а розглядає його у значно ширшому вимірі: атомізація людства стає ґлобальною — для того, щоб наприкінці XX століття продовжувати відчувати себе частиною роду, доводиться дертися на котурни, жити на максимумі, виґрабуватися з власних проблем до загальнозначущих. Виґрабуватися навіть попри те, що ти добре знаєш, що це вже нікому, або майже нікому, не болить:

Оце твоє народження нове —

в онові тіла і в онові духу.

І запізнавши погляду і слуху

нового, я відчув, що хтось живе

в моєму тілі. Нишком вижидає

мене із мене. Вабить повсякчас,

щоб погляд мій засвічений обгас,

неначе свічка. Врочить і навчає,

що хай би грець, що й місця не знайду

од погляду зухвалого, що сниться

і видиться, коли мою біду

дотіпує громохка громовиця.

Це він для тебе обживав ці мури,

іще тебе не знаючи? Це він

шукає шпари у твоїй натурі,

аби солодкий близити загин?

Геть одійди, почваро, і не смій

ні кроку ближче. Згинь, гидка почваро![585]

Так з усвідомленого безумства зберігати вірність ідеї, якій (за Стусом) офірували своє життя кращі з попередників, почав творитися своєрідний щоденник буття людини, яка осмислює власне існування як маленьку частинку життя чогось більшого й істотнішого.

Спогад-шкіц-роздум-враження — ось той кістяк сюжету, на який, гейби намистинки, нанизуються образки внутрішніх Стусових візій і снів-переживань, творячи картину з низки структурно пов'язаних між собою поетичних текстів збірки-щоденника. Пізніше, уже у «Палімпсестах», коли притупиться біль утрати, кшталтування духу, втілене в тексті, стане ще більш кристалічним, а тексти будуть старанно очищені від надто очевидних біографічних мотивів, набуваючи натомість більш відстороненого й абстрактного характеру. Але ні мови, ні стилю поет уже не змінюватиме. Тому ключ до герметичних «Палімпсестів», як називав їх Ю. Шевельов, саме тут — у «Часі творчости».

Проте ця книжка значно більше, ніж щоденник буття. Тут — справжнє вивищення над обставинами, визволення духу від тліну плоті, дозрівання до   у с в і д о м л е н о г о   вибору. Саме з цих причин подекуди автор дозволяє собі незначні корективи й кілька віршів розміщує не в хронологічному порядку, а підпорядкує їх ієрархії дозрівання[586].

Та поезія — «царина психіатрії, не мистецтва», а тому «становлення буття за допомогою слова» передбачає осмислення всіх стадій існування: народження — розвиток — зрілість — сутінки — тиск культури. Майже за Гайдеґґером, який твердив, що «поезія — це становляче називання буття й сутностей усіх речей». Вона освітлює затінені й загумінкові речі, що раптово стають осердям сутности, найважнішими речами, які повертають втрачений сакральний зміст, здавалося б, уже давно відмерлим смислам.

І саме в цьому сенсі поезія перестає бути штукою, а стає сакрумом, стає надважливою річчю, що наповнює вітальною енергією змертвілий дух животіючої мови, підносячи поета до рівня хранителя-творця, який чином власної творчости наповнює мовний океан.

І жертва творця недаремна, бо приваблює нових вірних, які, підхопивши твою стилістику і твою віру, продовжують рух у вказаному напрямі навіть тоді, коли позірно заперечують твої здобутки. Вони вже не роздмухують ледь тліючі жарини, а підтримують маленькі язички полум'я власними офірами.

Стусу в цьому сенсі пощастило. Юрій Бедрик, Олег Соловей, Андрій Охрімович і чимало інших поетів ідуть обраним Стусом шляхом. Хоча тоді поет лише вірив у «сина», а аж ніяк не мав упевнености в тому, що його мова й стилістика стане привабливою для наступників. Однак переконаність, що справжня поезія є прамовою народу, а тому сутність мови й збереження історичної тяглости зумовлені сутністю поезії, й нічим іншим.

Стус вірив у це й ладен був офірувати.

Подібне творення власної мови є визначальним для поета, адже саме мова встановлює ті невидимі, але існуючі взаємозв'язки між частинами, які потверджують народження нового поетичного світу й нової поезії.

Але справжня Стусова поезія починається за ґранню чуття, там, де особистісно-народне стає частиною всесвітнього, де стираються межі між добром і злом, оптимізмом і песимізмом, між життям і тліном. Цього не сягнути розумом, це — предмет усвідомленої віри. У цьому горнилі всенестерпу закінчувалася своєрідна Стусова ініціація, після якої мала з'явитися на світ не лише нова людина, а й нова мова. Василь із жахом і радістю усвідомлював, що на цьому шляху неважливими стають житейські радості та житейська мудрість, а щось важить лише присутність у силових лініях доби.