Дмитро Васильович Стус - Василь Стус: життя як творчість

class="p1">Народжуються «палімпсести» — символи-образки долі, яка пише нове на затертих автографах попередніх вражень. Відзначимо, що важливою складовою цього процесу була поезія Ґете, над перекладами віршів якого поет працював під час слідства.

Із якоюсь зухвалою затятістю, щодень доводячи самому собі, що жадні обставини вже не владні примусити скоритися, поет на берегах німецького видання Ґете щодень планує до перекладу певну кількість рядків, які мусить перекласти завтра.

Формально праця над перекладами віршів Ґете розпочалася ще наприкінці шістдесятих, але то був радше період вивчення й нагромадження матеріалу, аніж власне активний переклад. Левову частку перекладацької праці Василь Стус здійснив 1972 року в камері попереднього ув'язнення Київського КДБ.

Але саме в цих малопридатних умовах дивним чином Стусові відкривається не лише потаємний світ великого поета й масона високого ступеня посвячення, але й паралелі з його — Василевим — «переживанням» світу через себе:

Крадусь по дикій глушині,

ще й кріс наготував.

Солодкий образ твій мені

із темряви постав.

Ти йдеш по давній борозні,

де ми колись ішли.

О ніжна — згадуєш чи ні

про мене — хоч коли?

Хто так — світ-за-очі зайде,

картаючи себе,

з досади місця не знайде,

що полишив тебе.

Для мене ти — ще дальша зір.

Ледь мрієш вдалині.

Зійшов на мене тихий мир

і бозна-що мені[587].

Так народилася одна з найориґінальніших збірок української поезії минулого століття, книжка, у якій поезія відлунює в перекладах, щоб, ніби збагатившись його контекстом, мати силу сприйняти чужинський дух і відтворити його як свій у нові часи, і в іншій культурі.

Працюючи над книжкою, контури якої поет бачив дедалі чіткіше, він був по-справжньому лютий, коли 19 січня Логінов знову викликав його на допит і відразу завів розмову про антирадянські вислови в чернетковому автографі вірша «Безпашпортний закріпачений в селі».

— «Це чернетка вірша, — відчеканив Василь, — писана років сім-десять тому. Вважаю несправедливим, більше того — порушенням закону подавати мені як звинувачення чернетки»[588].

На цьому розійшлися. Василь Стус ще раз наголосив, що не має жодного бажання розмовляти про літературу зі слідчим, який не є фахівцем, а тому не може професійно говорити на дану тему.

Звісно, аґресивна поведінка затриманого вразила Логінова. Той, про кого він ще напередодні думав як про «слабака», якого буде легко зламати, виявив крицевий характер.

Втім, він уже був готовий пред'являти звинувачення.

І о 18.15 22 січня 1972-го Стус мав нагоду ознайомитися з ними:

«ПОСТАНОВА

про притягнення як обвинуваченого

м. Київ, „22“ січня 1972 року.

Слідчий Управління КДБ при РМ УРСР по Київській області старший лейтенант ЛОГІНОВ, розглянувши матеріали кримінальної справи відносно СТУСА Василя Семеновича, —

ВСТАНОВИВ:

По справі зібрані достатні докази для пред'явлення обвинувачення СТУСУ В. С. у тому, що він протягом 1969—1971 років систематично виготовляв, розмножував та розповсюджував документи, в яких зводив наклепи на радянський державний та суспільний лад.

Так, в 1969 році він написав статтю „Місце в бою чи розправі?“, яка містить у собі наклепницькі твердження, розмножив її та розповсюдив серед інших осіб. Ця стаття була надрукована в нелегальному антирадянському журналі „Український вісник“, який видано за кордоном.

В 1971 році він написав та розповсюдив серед інших осіб листа до Президії Спілки письменників України і партійних органів, в якому є наклепницькі вигадки, які порочать радянський державний лад. Своїми діями він скоїв злочин, передбачений ст. 187—1 КК УРСР.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 131 і 132 КПК УРСР, —

ПОСТАНОВИВ:

СТУСА Василя Семеновича, народження 6 січня[589] 1938 року, притягнути як обвинуваченого по справі та пред'явити йому обвинувачення у скоєнні злочину, передбаченого ст. 187—1 КК УРСР, про що йому оголосити.

Копію цієї постанови надіслати Прокурору УРСР.

СЛІДЧИЙ УПРАВЛІННЯ КДБ

при РМ УРСР ПО КИЇВСЬКІЙ ОБЛАСТІ (підпис)

ст. лейтенант — ЛОГІНОВ „ЗГОДЕН“

НАЧАЛЬНИК ВІДДІЛЕННЯ

СЛІДЧОГО ВІДДІЛУ КДБ при РМ УРСР —

ст[арший] лейтенант ПАРХОМЕНКО»[590].

Замість підпису, що свідчив би про ознайомлення з документом, письменник залишив у протоколі емоційну реакцію на прочитане:

«Із змістом статті 1871 КК УРСР я ознайомився, він мені зрозумілий. У пред'явленому звинуваченні винним себе не визнаю. По суті пред'явленого мені обвинувачення пояснюю, що протягом 1969—71 років я ані розповсюджував, ані виготовляв, ані розмножував жодних документів, у яких би зводив наклепи на радянський державний та суспільний лад.

Стаття „Місце в бою чи розправі“ була адресована Л. Дмитеркові, що зводив наклеп на чесного радянського літератора І. Дзюбу. Оскільки в позиції Дмитерка я побачив рецидив культівської розправи, я й постав на захист чесної, відкритої позиції І. Дзюби від нападок із боку Дмитерка, людини, що й до 1956 року не відрізнялася високою людською принциповістю.

Цю статтю я надрукував на машинці і надіслав за двома, здається, адресами: до „Літературної України“ та самому Л. Дмитеркові. Отже, я її не „виготовляв“, не розмножував та не розповсюджував, хоч, можливо, комусь із знайомих міг і показати (а не віддати).

Це саме стосується й листа до Президії Спілки письменників України та Ф. Д. Овчаренка.

Вважаю за необхідне додати, що в згаданих статтях можливі певні неточності фактичного характеру, оскільки я оперував, звичайно, не тими фактами, які публікує преса (вона їх якраз старанно замовчує). Але ці можливі неточності в подачі тих чи інших фактів, окремі занадто енергійні вислови — тільки наслідок або моєї неповної інформованости, або наслідок мого стану обурення з кричущих порушень нормальної людської етики, умов літературної роботи молодих талановитих митців, ладних віддати все багатство свого серця й розуму для блага народу, людськости, отже, зрештою — для успішного будівництва комунізму.

З приводу того, що стаття „Місце в бою чи розправі?“ надрукована в журналі „Український вісник“[591], то скажу таке: оскільки я такого журналу не знаю, то не можу ні давати йому політичної кваліфікації, ні годитися з пропонованою мені слідством кваліфікацією цього журналу. Того, що моя стаття потрапила до цього журналу, я не знаю. Так само не знаю, як вона туди потрапила.

Кожної статті я друкував по 3 примірники (два — в офіційні органи, один — собі). Ці примірники для себе, точніше, останні і єдині копії, я клав до шухляди свого столу. Нікого зі своїх знайомих я, здається, не знайомив, але можу цього добре не пам'ятати, оскільки в статтях я не бачив ніякої крамоли. Єдине моє бажання було — виправити ненормальне становище в літературі, допомогти цьому потрібному процесові, а не шкодити будь-кому з літераторів, навіть тому ж таки Л. Дмитеркові. Не