Дмитро Васильович Стус - Василь Стус: життя як творчість

Цим віршем започаткувався цілковито новий період у творчості Василя Стуса — період «Палімпсестів», час, коли, за висловом Костя Москальця, на містично-чуттєвому рівні Стусові вдалося синтезувати у своїй творчости дві взаємозаперечні настанови: «фатум», або покірність долі, властиву Сходові, і «дух аскетичної діяльности та кшталтування»[580], властиві Заходові.

Поет опиняється відразу на схрещенні багатьох меж: Сходу й Заходу, життя й смерти, волі й неволі, чести й безчестя, любови й ненависти… І швидше у відгаданому, аніж розумово й свідомо знайденому поетичному просторі нової книги — книги «Часу творчости», несподівано виявляється, що протиставлення зливаються в одну цілість: Схід і Захід переплавляється в людство, життя й смерть переростають у тривалість роду, воля й неволя — у вільне ширяння у просторі духу, любов і ненависть — у сувору необхідність чину…

Але вся ця логіка дійсна лише на розпутті: що вибрати. Далі ж — нова дорога, вже після вибору.

Збірка стає своєрідним хронографом Стусових переживань станів-феноменів людини на рівні мікро- й макрокосмосу, своєрідним щоденником спогадувань про минуле життя й фіксацією порухів душі, яка з примхи Долі виявилася викинутою на самий «чолопочок гір» а тепер «кшталтується» в новому стані, бо теоретично підготуватися до життя на вершинах духу неможливо.

Колись Євген Сверстюк у розмові з автором цих рядків сказав:

— Там, в ув'язненні, я намагався притлумити в пам'яті всі спогади про домівку. Бо згадувати — означало катувати себе. Адже повернутися на свободу можна було ціною однієї заяви, але ти не міг написати її, не втративши людської гідности. Тому я намагався не згадувати, «не пам'ятати»…

Василь Стус, навпаки, — згадував.

Опинившись у своєрідній творчій келії, він не лише кожен день мордував себе спогадами минулого, але й конструював із них новий, і то не лише поетичний, світ, заповнював простір, черпав натхнення та рвав душу постійним відчуттям втрати. Звідси — ґранична чуттєвість та емоційність «Часу творчости».

У перші дні, тижні, місяці ув'язнення Василь ще майже фізично пам'ятав тепло рук і ніжність поглядів дружини, немов насправді бачив обличчя друзів та рідних, відчував тепло розмов. Щоправда все — з перспективи розлуки.

Але ж — нестерпна — безневинна кара,

хоч ти сказись, хоч ти збожеволій[581].

І хоча цієї думки важко було позбутись, однак жевріла надія, що дружина зрозуміє, друзі — підтримають, батьки — повірять, син — не забуде й не озлобиться… Арешт, суд і розлука лякає та пригнічує неготових: а чи ж готові вони, чи готова хоча б вона, Валя, зрозуміти, що треба саме так? що саме мене обрано? що я мушу витримати?.. Чи готовий я, поет, я, Василь Стус, стати сам-один супроти напасників, які позбавили мене найдорожчого й оббрехали перед цілим світом? А що, коли не буде розуміння? Це так важливо — підтримка дружини та рідних! — і скільки зрад знає історія, коли саме її, сеї підтримки, бракувало.

Гранична загостреність сприйняття й прагнення заглушити підступні сумніви спонукали до систематичної праці. Пишучи чи перекладаючи, можна бодай вдень не гризтися сумнівами. Вони приходили лише перед сном, привиддями заповнюючи зболену Стусовими попередниками пустку камери:

Ну й сон — нападати не хоче,

все никає, ніби мана!

У тата заплакані очі,

а мама бліда і сумна.

І звівши свій погляд на маму,

татусь мій благає — рятуй.

О дай прихистити руками

        синочка тяжку самоту.

Не треба, мої голуб'ята!

Біда мені ваша болить.

Уже задаремне бажати

у щасті та радості жить.

Принишклі тремтять коридори,

заходить в душі на грозу.

Як серце зростає просторе!

Сльоза побиває сльозу[582].

Це писано 18 січня, п'ятого дня по арешті. Цей день став початком потужного творчого спалаху, що тривав аж до суду. Він чітко окреслений хронологічно: 18 січня — 30 вересня 1972 року. Період слідства, час, коли духова робота в'язня, здається, потребує всієї його вітальної енергії. Стусові її, вочевидь, не бракувало. Значною мірою його дух живився його ж творчістю, що розраджувала вдало знайденими рядками сонцесяйного Ґете чи власних віршів, відкривала закриті пласти свідомости та джерела самоенергії, живила вірою, давала несподівані відповіді на найбільш болючі питання. Творчість стала самособоюживленням і «самособоюнаповненням», уній він раптово й майже знагла відчув себе на одній площині з великими, на яких до 1972-го дивився знизу вгору. Тепер же, у просторі «Шість з половиною — в один, / чотири кроки — в другий»[583] (весь простір першої в'язничної камери Василя Стуса), він міг говорити з ними — Ґете, Рільке, Пастернаком — ніби на рівних: бо й вони, і він уже з того боку, за ґранню буденного життя людини.

«Компенсація» за страждання була справді королівською. Відкривався новий — нелінійний — вимір часу, вимір, що пришвидшив з'яву нових текстів: геть інших за формою, м'якших, сказати б, прийнятніших для українського читача.

Творчі шукання останніх років вибухнули зміщенням часових площин, кристалізацією змісту й переживань, безжальним витісненням літературщини й філологічної води, якоюсь майже нелюдською емоційною наповненістю кожної миті. Та й чи може бути інакше, коли кожен момент життя відчувається немов останній. Стус не лише вирвався з періоду межичасся, він встановив свій — Стусівський — час. Відчув це і не злякався цього солодкого відчуття. А довірившись, уже без будь-якого страху, декларував:

Як добре те, що смерті не боюсь я

і не питаю, чи тяжкий мій хрест.

Що вам, богове, низько не клонюся

в передчутті недовідомих верств.

Що жив-любив і не набрався скверни,

ненависті, прокльону, каяття.

Народе мій, до тебе я ще верну,

і в смерті обернуся до життя

своїм стражденним і незлим обличчям,

як син, тобі доземно поклонюсь

і чесно гляну в чесні твої вічі,

і чесними сльозами обіллюсь.

Так хочеться пожити хоч годинку,

коли моя розвіється біда.

Хай прийдуть в гості Леся Українка,

Франко, Шевченко і Сковорода.

Та вже! Мовчи! Заблуканий у пущі,

уже не ремствуй, прозирай у глиб,

у суще, що розпукнеться в грядуще

і ружею заквітне коло шиб.

20 січня 1972 р.[584]

Це вже не було декларацією. Право на патетику було отримано в обмін на рішення: навіть ціною втрати свободи ти, Василь Стус, не маєш зрадити собі, якщо не хочеш повторити сумну долю Тичини, так боляче й гостро змальовану тобою ж у «Феномені доби».

Але якими б глибокими не були особисті переживання, вони — лише поштовх, гумус, основу, з якої ті страждання проростали віршами загальнолюдського наповнення,