Стівен Кінг - Що впало, те пропало

мене. Він ніби був на іншій планеті. Але з підлітками таке трапляється, про що ви, напевно, знаєте. Особливо, коли на носі літні канікули.

Холлі запитує:

— Він колись згадував при вас про записник? У молескіновій обкладинці?

Рік замислюється, і Холлі дивиться на нього з надією.

— Ні, — нарешті вимовляє він. — Не пам’ятаю такого.

Він розчаровано знічується.

— Він, узагалі, з якимись питаннями до вас звертався? — запитує Ходжес. — Що-небудь його турбувало, нехай навіть дрібниця? Я сам виростив дочку й знаю: іноді вони розмовляють про свої біди алегорично. Напевно, ви це й самі знаєте.

Рікер посміхається.

— Знаменитий «один друг».

— Прошу вибачення?

— Як у «у мене є один друг, у якого дівчина залетіла». Або «у мене є один друг, який знає, хто зафарбував антигейські написи в роздягальні для хлопчиків». Після кількох років у школі будь-який учитель знає про знаменитого «одного друга».

Джером запитує:

— У Піта Сауберса був «один друг»?

— Не пригадую. Мені дуже шкода, що я не можу вам допомогти.

Холлі боязко, без особливої надії в голосі, цікавиться:

— Можливо, один друг, який вів щоденник або дізнався якусь важливу інформацію з якої-небудь записної книжки?

Рікер хитає головою.

— Ні. Правда, мені дуже шкода. Господи, мені б не хотілося, щоб Піт потрапив у біду. Він написав один із кращих творів на моїй пам’яті. Про трилогію про Джиммі Ґолда.

— Джон Ротстайн, — посміхається Джером. — У мене була футболка з принтом…

— Не кажіть, — перериває його Рікер. — «Лайно? Ну й насрати».

— Узагалі-то, ні. Там було про те, щоб не бути нічиїм… хм… подарунком на день народження.

— А, — простягає Рікер, посміхаючись. — Ця.

Ходжес піднімається.

— Мені якось ближче Майкл Коннолі. Спасибі, що приділили нам час. — Він простягає руку, Рікер тисне її. Джером встає, але Холлі продовжує сидіти.

— Джон Ротстайн, — говорить вона. — Він написав ту книгу про хлопця, якому набридли батьки і який утік у Нью-Йорк, правильно?

— Так, це перший роман із трилогії про Ґолда. Піт обожнював Ротстайна. Напевно, досі його любить. У коледжі він може знайти нових героїв, але, коли він навчався у мене, то вважав Ротстайна мало не напівбогом. Ви читали його?

— Ніколи, — говорить Холлі, теж встаючи. — Але я великий шанувальник кіно, тому часто заходжу на сайт «Дедлайн» почитати останні голлівудські новини. Там була стаття про те, як продюсери горіли бажанням екранізувати «Утікача». Тільки, скільки б вони не пропонували Ротстайну, він посилав їх до біса.

— Так, це схоже на нього, — говорить Рік. — Знаменитий старий буркотун ненавидів кіно. Казав, що це мистецтво для ідіотів. Кривився при слові «кінематограф». Здається, навіть есе про це написав.

Холлі засяяла.

— А потім його вбили, а заповіту не було, тому вони досі не можуть знімати кіно через різні юридичні складнощі.

— Холлі, нам треба йти, — каже Ходжес. Він хоче вирушити додому до Сауберса. Де б зараз не перебував Піт, рано чи пізно він туди з’явиться.

— Добре… Напевно… — Вона зітхає. — Хоч їй уже під п’ятдесят і навіть за всіх тих стабілізаторів настрою, які вона приймає, Холлі як і раніше проводить занадто багато часу на емоційних американських гірках. Зараз світло в її очах меркне, і вона виглядає жахливо засмученою. Ходжесові її шкода, він хоче сказати їй, що передчуття, узагалі, рідко коли справджуються, але це не означає, що до них зовсім не слід прислухатися. Тому що ті деякі, які виконуються, по-справжньому безцінні. Не сказати, щоб перлина думки, але потім, коли вони залишаться наодинці, він так їй і скаже. Постарається хоч трохи пом’якшити гіркоту.

— Спасибі, що приділили нам час, містере Рікер. — Ходжес відчиняє двері. Повільно, ніби музика, яку чуєш у сні, доносяться звуки «Зелених рукавів».

— О Боже, — вигукує Рікер. — Стривайте!

Вони повертаються до нього.

— Піт справді звертався до мене, і не так давно. Але в мене зараз буває стільки учнів…

Ходжес киває.

— Але там не було нічого серйозного, ніякого юнацького Sturm und Drang[124]. Це була навіть приємна розмова. Я згадав про неї лише через те, що ви згадали цю книгу, міс Джібні. «Утікач». — Він скупо посміхається. — У Піта не було «одного друга». У нього був «один дядько».

Ходжес відчуває іскру чогось яскравого й гарячого, як запалений ґніт.

— Чим так цікавий його дядько, що він вирішив поговорити про нього з вами?

— Піт сказав, що у його дядька є «Утікач» з автографом автора. Він запропонував його Піту, бо Піт — великий шанувальник Ротстайна… Принаймні він так говорив. Піт сказав мені, що хоче продати цю книгу. Я запитав у нього, чи готовий він розлучитися з автографом свого літературного кумира, на що він відповів, що дуже серйозно це обмірковує. Він сподівався допомогти батькам відправити сестру в одну з приватних шкіл, не пам’ятаю, у яку саме.

— Чапел-ридж, — підказує Холлі. Її очі знову горять.

— Так, здається, туди.

Ходжес повільно повертається до парти.

— Розкажіть мені… нам… усе, що ви пам’ятаєте про цю розмову.

— Ну, це, власне все. Хіба що була одна річ, від якої прокинувся мій внутрішній уловлювач брехні. Він сказав, що його дядько виграв цю книгу в покер. Пам’ятаю, я подумав тоді: такі речі відбуваються в романах або в кіно, але не в житті. Але, звичайно ж, іноді життя справді наслідує мистецтво.

У Ходжеса вже крутиться на язиці очевидне питання, але Джером його випереджає:

— Він питав, до якого торговця книгами звернутися?

— Так, він до мене за цим і прийшов. У нього був із собою короткий список місцевих торговців, напевно, з інтернету. Я відрадив одного, із зіпсованою репутацією.

Джером дивиться на Холлі. Холлі дивиться на Ходжеса. Ходжес дивиться на Говарда Рікера і ставить питання, яке напрошується само собою. Ґніт у його голові вже яскраво палахкотить.

— Як звуть торговця із зіпсованою репутацією?

29

Піт бачить лише один шанс продовжувати жити. До того часу, поки людина з яскраво-червоними губами й нездоровим кольором обличчя не знає, де знаходяться записники Ротстайна, він не спустить курок пістолета, який уже не здається таким веселеньким.

— Ви ж партнер містера Халлідея, так? — говорить Піт, не дивлячись на труп, вигляд занадто жахливий, але смикаючи підборіддям у його бік. — Ви з ним спільники?

Червоні Губи коротко усміхається, а потім робить щось таке, що шокує Пітера, який до цієї миті вважав, що вже став нечутливий до потрясіння. Він плює на тіло.

— Він ніколи не був моїм спільником. Хоча в нього був шанс. Ще до того, як ти був у проекті у твого батька, Пітере. І хоч