Артуро Перес-Реверте - Фламандська дошка

Сесар підняв палець, просячи уваги.

— Перемога, — чемно підкреслив він, — передбачає саме це.

— Так, — погодився Муньйос. — Перемогти означає довести парадокс, завдавши поразки собі самому, — він глянув на Хулію. — Бельмонте зрештою мав рацію. Шахова партія, як і картина, виказувала сама себе.

Антиквар посміхнувся йому захопленою, майже щасливою посмішкою.

— Браво, — мовив він. — Увічнити себе у власній поразці, еге ж?.. Як старий Сократ, коли випив цикуту. — Сесар із торжествуючим видом обернувся до Хулії. — Наш любий Муньйос, принцесо, вже кілька днів знав про це, однак ні словом не прохопився нікому — ні тобі, ні мені. А я, убачивши в цьому натяк, дійшов скромного висновку, що мій суперник на вірному шляху. Адже коли він зустрівся з родиною Бельмонте й зміг нарешті відкинути їх як підозрюваних, у нього вже не залишалося сумнівів стосовно того, хто його суперник. Я помиляюся?

— Ні, не помиляєтеся.

— Ви дозволите мені одне дещо особисте запитання?

— Поставте його, і побачите, відповім я чи ні.

— Що ви відчули, коли знайшли вірний хід… коли зрозуміли, що це я?

Муньйос на якусь мить замислився.

— Полегкість, — відповів він. — Я був би розчарований, якби це був хтось інший.

— Розчарований через те, що помилилися стосовно особистості таємничого гравця?.. Я не хотів би перебільшувати власні достоїнства, але ж це не було аж надто очевидним, дорогенький. Навіть для вас це було доволі важко. Багатьох персонажів цієї історії ви зовсім не знали, а ми з вами були знайомі лише пару тижнів. Ви мали тільки свою шахівницю як робочий інструмент…

— Ви не зрозуміли мене, — озвався Муньйос. — Я хотів, щоб це були ви. Ви були мені симпатичні.

Хулія дивилася на них, і на її обличчі відбилася розгубленість.

— Я рада, що ви так заприязнилися, — саркастично мовила вона. — Потім, якщо ви не проти, ми можемо піти кудись пропустити по келишку й, поплескуючи одне одного по плечу, погомоніти про те, як кумедно все це вийшло. — Вона різко струснула головою, намагаючись повернути собі відчуття реальності. — Це неймовірно, але мені здається, що я тут зайва.

Сесар кинув на неї погляд, сповнений скрушної ніжності.

— Є речі, яких ти не можеш зрозуміти, принцесо.

— Не називай мене принцесою!.. І ти дуже помиляєшся. Я все чудово розумію. І тепер я хочу поставити тобі запитання: що б ти вчинив тоді, на ринку Растро, якби я сіла в машину й, не завваживши ні балончика, ні картки, увімкнула запалення з цією шиною, що мала вибухнути, як бомба?

— Це просто смішно, — Сесар здавався ображеним. — Я ніколи б не дозволив, щоб ти…

— Навіть якби ризикував виказати себе?

— Ти знаєш, що це так. Муньйос щойно сказав: насправді тобі ніщо не загрожувало… Того ранку все було прораховано: у невеликому приміщенні з двома виходами, яке я винаймаю під склад, було приготовано жіноче вбрання, а перед тим я насправді мав зустріч із постачальником, але справу з ним залагодив за лічені хвилини… Я швидко перевдягнувся, дійшов до провулка, зробив усе, що було треба, з шиною, й залишив картку та порожній балончик. Потім зупинився біля крамарки, що торгувала образками, аби вона мене запам’ятала, й швидко повернувся до складу, зняв жіноче вбрання та макіяж і пішов до кав’ярні, де ми мали зустрітися… Ти повинна погодитися, що все було зроблено бездоганно.

— Авжеж, огидливо бездоганно.

На лиці антиквара відбилося невдоволення.

— Не будь вульгарною, принцесо, — його погляд був сповнений напрочуд щирої наївності. — Ці жахливі епітети заведуть нас у глухий кут.

— І всі ці старання тільки заради того, щоб мене налякати?

— Йшлося про пригоду, еге ж?.. Отже, мала існувати загроза. Ти можеш уявити собі пригоду, де не було б страху?.. Я вже не міг розважати тебе тими історіями, що так бентежили тебе в Дитинстві. Тож вигадав для тебе найнеймовірнішу історію, яка тільки могла прийти мені до голови. Пригоду, яку ти не забудеш, доки житимеш.

— Щодо цього можеш не сумніватися.

— Відтак місію виконано. Боротьба розуму й таїни, руйнування примар, що владарювали над тобою… По-твоєму, цього замало? А ще додай сюди відкриття того, що Добро та Зло не розділені між собою, немов білі та чорні клітини на шахівниці. — Він глянув на Муньйоса й ледь помітно посміхнувся, наче йшлося про відомий їм обом секрет. — Усі клітини сірі, моя люба, їх забарвлює усвідомлення Зла як результату досвіду, розуміння марності, а часто й пасивної несправедливості того стану, до якого може дійти те, що ми називаємо Добром. Пам’ятаєш мого улюбленого Сеттембріні з «Чарівної гори»? «Зло, — казав він, — це сяйлива зброя розуму проти сил мороку та потворності».

Хулія уважно вдивлялася в наполовину освітлене лампою обличчя антиквара. В певні моменти їй здавалося, що до неї промовляє якась одна його половина — видима чи прихована мороком, — а друга виконує лише роль свідка. І вона запитала себе, яка ж із двох більш реальна.

— Того ранку, коли ми атакували синій «форд», я кохала тебе, Сесаре.

Вона інстинктивно звернулася до освітленої половини, однак відповіла їй та, що залишалася в тіні:

— Я знаю. І цього досить, щоб виправдати все… Я гадки не мав, що робить там ця машина, її поява заінтригувала мене так само, як і тебе. Ба навіть більше, з цілком зрозумілих причин: ніхто не просив їх туди потикатися, вибач мені на слові, люба, — він повільно похитав головою, пригадуючи. — Мушу визнати, ці кілька метрів, які ми подолали разом, — ти з пістолетом, а я з такою патетичною на вид кочергою в руці, й напад на тих двох бовдурів, коли ми ще не знали, що це нишпорки головного інспектора Фейхоо… — Антиквар розвів руками, наче йому бракувало слів. — Це було насправді чудово. Я дивився, як ти йшла просто на ворога, — насупивши брови та зціпивши зуби, мужня й страшна, немов мстива фурія, — і, присягаюсь тобі, водночас із власним збудженням відчував ще й велику гордість. «Ось де цілеспрямована жінка», — захоплено думав я… Якби ти мала інший характер — хисткий чи ламкий, — я нізащо не піддав би тебе цьому випробуванню. Але ж я знаю тебе від народження. Тож був певен, що ти вийдеш із нього оновленою, більш стійкою та сильною.

— Хоча за це довелося дуже дорого заплатити, ти так не гадаєш? Альваро, Менчу… Ти сам.

— Авжеж, Менчу, — антиквар начеб щось пригадував, здавалося, він ніяк не може второпати, кого мала на увазі Хулія. — Бідолашна Менчу, вона вплуталася в надто складну для себе гру… —