Дмитро Михайлович Кешеля - Родаки

class="p1">На воротах свого обійстя висіла моя біда — Маня Крумплянка. Навіть не висіла, а якось вмостилась в обіймах квітучого бузку. І так вона ото примостилась, що навіть не міг збагнути, чи то Маня цвіте в бузку, а чи бузок цвіте у голубих очах Мані. І в ту ж мить у мені знову прокинулось і ніжно заворушилось пухнасте звірятко… Полоскотало серце і стало теж як кетяг бузку. І вреднюща Маня стала чомусь мені пахуча, як бузок, і навіть рідна!

— Так звідаю ще раз, куди ходив? — бузково запитала Маня, виводячи із якогось пахучо-дурманного, але ніжно-щемкого стану.

— По ділах був у Мукачеві, — відповів багатозначно.

— А худобу коли ще поженемо пасти разом? — бузково вицірила зуби Маня.

— Що? Що? — отетерів я. — Пасти худобу, щоби знову до гріха довести?

— Якшто так, то можеш вже і безплатно мене поцюлювати. Я нікому і не скажу.

Від цих слів мене охопив жах, і я рвонув із місця. Помчав, як шалений. Мною гнали страх і паніка. Я тікав! Довго тікав, і дарма! Бо ще не знав, яка жорстока доля уготована в земному житті кожному чоловікові — у цьому світі йому від жінки і смерті ніколи не втекти!

Одержавши порівняно легко індульгенцію на помилування від директора, нам навіть вош не могла занести в голову, що справжній Карфаген постане в образі нашого дорогого сусіда, бабиного любимчика, учителя пана Фийси. Як добропорядна родина, ми запросили Фийсу на вечерю з нагоди повернення блудного сина до школи.

Напарили, нашкварили, накрили повний стіл наїдками. Пан Фийса так наминав, хай йому буде на здоров’я, що очі на ніс котилися, а вуха залазили за потилицю. І погарчики майстерно перекидував до рота. Баба весь час слідкувала, аби лиш не проковтнув бідака склянку в’єдно із самогонкою. А коли Фіскарошка, ніби між іншим, проінформувала нашого вченого сусіда, що були в директора і той передав мене в розпорядження Фийси, цей недопалок Гортіївського режиму ледь не вдавився. Пан учитель спершу замекав, як коза Танкістка, а далі заверещав, якби йому через сідницю зуби витягували. Мовляв, ліпше йому до кінця днів найпекучіший мадярський перець їсти, як терпіти мене у класі. А далі сказав таке, що навіть дід Соломон мало за піч не звалився.

— Можете, Марько, мені не дати похмелитися, най умру невинною смертю, айбо всьо ровно одкажуся прийняти вашого чібіса!

Наскільки не обожнювала моя дорога Фіскарошка пана Фийсу, але тут їй терпець увірвався.

— Пане Фийсо, што ви так перепудилися, ніби просимо вас козу Танкістку чардаш вчити танцювати? Дитина жажде знаній!

— Якшто ваш Митрик вернеться у клас — візьме ті знанія фрас!

— Ого, ви уже, пане Фийсо, як ваш любимчик Петефі — стихами заговорили, — в’їдливо вщипнула баба.

І тут же по-сусідськи нагадала панові чимало неприємних речей, а особливо — постійні позичання «шпірітусу» на «нігде вертання». Фийса довго-довго боровся, але під тягарем колишніх і майбутніх боргів він таки капітулював — візьме мене до класу, але тільки в ролі опудала, точніше — скелета, на якому демонструватиме учням анатомічну будову людини. Пристрасті завирували далі. Врешті-решт зійшлися на «ні вашим, ані нашим»: я повернуся до класу пічником. Хоч вже весна, але ночі холодні, тому зранку в класі треба ще підтоплювати. Ось я й заготовлятиму дрова і кожного ранку розводитиму вогонь, а далі тихо сидітиму біля пічки і слухатиму уроки. Втручатися в навчальний процес мені було категорично заборонено.

Першою безвинною жертвою мого новопризначення став бідний Соломон. Я безцеремонно конфіскував розкішний дерев’яний ящик, на якому днював і ночував біля печі дід, завантажив його на візок і поволік до школи. Ящик затяг до приміщення і поставив біля печі, у нього складатиму дрова, а у вільний час сидітиму й уважно слухатиму пана Фийсу. І тут одразу ж взявся до роботи. І коли до класу увійшов пан Фийса, од приємного здивування аж присвиснув — у приміщенні було тепло, чисто і затишно. Я ж собі поважно, немов на троні, сидів на соломонівському ящику з дровами і застиг у бентежному очікуванні.

— Хвалю, хвалю, — шанобливо поклонився пан Фийса до мене і звернувся до класу: — Дорогі дітки, наш Митрик однині буде пічником, давати нам тепло, слідкувати за дисципліною. Довіряємо йому наше здоров’ячко і порядок. А ми віддячимо Митрику своїми прекрасними знаннями!

Тільки-но пан Фийса поставив присутніх до відома, що він із громадою шкільних босяків довіряють мені власне здоров’я, порядок і безпеку, як розсунувся дах школи, далі розчинились небеса і в голову луснула блискавка. Все моє єство осяялось, далі спалахнуло, і гарячий мороз скував тіло. Я занімів і тільки й слухав, як мільярди мурашок шалено бігають від голови до кінцівок пальців. Божінько великий, мені довіряють, на мене покладають такі велетенсько-доленосні обов’язки — берегти людське здоров’я і навертати блудні душі до порядку! Од того потрясіння на мене напала страшна гикавка, яку ледве погамував наш Фийса, бризкаючи в обличчя і напуваючи холодною водою.

Надалі я сидів біля пічки на ящику, немов вилитий із воску, — непорушно, тихо, смиренно, не мигнувши оком. Хіба що кілька разів підвівся, аби пічку підкорми-ти дровами. Вперше за декілька років клас не почув від мене жодного слова, вперше в житті я повертався додому, не зачепивши жодної собаки, кішки чи якоїсь іншої скотини. Моя поведінка, мій душевний стан настільки збентежили пана Фийсу, що він увечері навіть зайшов запитати, чи, бува, не напала на мене якась страшна болячка. Ні, боліти не боліло, проте від фатального повороту долі я всю ніч горів і таки мав високу температуру. А до ранку вже був бадьорий, гострий, як молодий часник, і здоровий, як свіжий хрін!

Хутко затопивши піч, навів лад у приміщенні й уже пішов далі — став із різкою на порозі і почав пильнувати, аби у клас заходили тільки з чистими черевиками. Забрьоханих повертав назад, аби помилися в потоці. А коли хтось із однокласників дуже бунтував, винагороджував його різкою по плечах. До приходу вчителя у класі панувала така тиша, що бідний Фийса, йдучи на урок, спершу навіть проминув наші двері.

— Найся не приказує, ачей якась мара сталася, — запитав спантеличено, зайшовши у клас.

— Біди ніякої, — заспокоїв я. — Просто до нас однині прийшов порядок, — і подав Фийсові чистого стільця.

І тут же, глянувши на заляпані чоботи вчителя, делікатно зауважив:

— На перший раз, пане Фийсо, вам прощаю. Але вже завтра, як зайти у клас, помийте і ви чоботи, за вами вшиткими не наприбираєшся.

Мої