Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Сучасна проза » Родаки 📚 - Українською
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Родаки" автора Дмитро Михайлович Кешеля. Жанр книги: Сучасна проза.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 86 87 88 ... 101
Перейти на сторінку:
фабрики. Я ще додав собі з пляшки. І диво — старовинне крісло, в якому сидів, бентежно заскрипіло, і я знову відчув себе… на троні. Але тепер це було вже значно вагоміше відчуття власної персони, як те, що впродовж кількох днів супроводжувало мене у школі. Скриня діда Соломона порівняно із старовинним кріслом була нікчемною трісочкою. І чим більше я додавав собі із пляшки, ця різниця зростала.

Мало-помалу свідомість став огортати солодкуватий пивний туман, і в якусь мить здалося, що крісло потихеньку піднімається зі мною, я виростаю з ним над світом і опиняюся на рівні найвищої вежі Мукачівського замку. А далі переростаю і Ловачку.

О, Божіньку праведний, які простори, які широкі поля діянь знову почали являтися моїй розгарячілій уяві. Я й не зчувся, коли став давати поради пані Розалії, як рівніше і глибше копати, потім — тримати заступа в руці, аби мозолів не натерти… Далі на хвильку навіть узяв від неї лопату і показав, як належить нарізати скиби, аби земля швидше підсихала і ставала пухкішою. Бідна пані Розалія кивала згідливо головою, тяжко дихала і весь час витирала спітніле чоло.

— Ви не ганьбіться, паніко, — заспокоював я. — Коли щось не знаєте, звідайте, я тутки, коло вас, — мовив і знову сів на тронне місце.

— Та дякую, Митрику, — відказала пані. — Але, може, і ти би взявся уже.

— Я ще мало спочину. Часу маємо, — заспокійливо махнув рукою.

— Може, тобі ще…

— О, сигаретки би не похибіло, — наввипередки сказав я.

На мою селянську макітру, бачилося, нічого такого незвичайного чи надзвичайного і не попросив. Проте пані Розалія розпачливо підняла вгору голову і голосом, повним страждання, запитала в небес:

— Божіньку великий, за яку кару ти мені прислав таку поміч?

Далі, тримаючись за лопату, тихенько опустилася на землю і сіла знеможено під молоду черешню. Вкотре витерла спітніле чоло. На цей раз мокрою від землі долонею, і геть забруднила обличчя. Тяжко дихаючи, пані Розалія сиділа під цією черешнею і тепер уже воістину нагадувала відцвілу, стражденну кульбабку, забризкану дорожньою грязюкою.

— Но, пора би і мені вже честь знати й братися до роботи, — встиг подумати я.

І дійсно, тільки встиг подумати, раптом дістав такого запотиличника, що притьмом випорхнув із тронного крісла.

— А-а-а-а! Пив би ти гарячу смолу, шалений мацуре! — раптом пролунав голос директора школи. — Та я тебе сюди для чого посилав?

Виявляється, пан директор приїхав скоріше домовленого, тихенько зайшов у двір, сховався за колодязем і трішки спостерігав, як я навчав пані Розалію мистецтва копання грядок. З його боку, звичайно, це було не вельми педагогічно, хоча і я трішки був не правий…

Коли моя персона черговий раз ганебно вилетіла з трону та ще й дістала гарячий привіт у потилицю, пані Розалія, немов пір’їнка, злетіла з-під яблуні і кинулася мене захищати.

— Павлику, май Богонька в серці! — заволала, заступаючи мене своїм худеньким кульбабковим тілом. — Як ти смієш на чужу дитину руку підняти?

— Тітко, та я ж його послав копати, а він заставив вас мозолити руки? — гнівався директор.

— Неправда! — наїжачилась пані. — Митрик хотів, але я сама порадила йому маленько спочити. А потім він би і сам…

— Як сам, коли город уже скопаний, — рявкнув директор.

І справді, я оглянувся довкола — всі грядки уже парували свіжоскопаною землею. Яка молодець оця пані Розалія! Божа кульбабка, божа кульбабка, а в руках ще сили ого-го! Сама ж пані Розалія якось безпорадно оглядалася і, певне, теж дивувалась, як ото вона справилась із тяжкими трудами.

— І ви, тітко, хочете сказати, що він теж, — тикнув у мій бік пан директор і рішуче попрямував до мене.

Я миттю, наче мені на ногах виросли крила, підбіг до огорожі, перелетів через неї і помчав берегом Латориці до пішохідного моста. В той час він був ще дерев’яним, стареньким. Від постійної ходи по ньому сердешний міст скрипів кістками і скаржливо бурмотів. Але для мене цей старезний дерев’яний міст був дуже людяним і милим, як мій дідико Соломон. Я сів скраєчку на колоду і роззувся — гумові чоботи дуже парили, особливо після бігу.

Що казати? Чесно? Якось мулько і мілко на душі. Можливо, я щось і не так зробив, але наміри, прагнення, душевні пориви в мене були щирими, од усього серця. Хотів же я тільки добре! І зробив би одразу. Але що я вдію, коли Богонько сотворив нас із двома однаковими плечима, а на кожне посадив різні опозиційні сили. Хоча пан Фийса всіх гаряче запевняє, що в мене на обидвох плечах сидить по рогатому — і один зліший за іншого. Мій дорогий наставник неправий. Я ще раз повторюю — ангелик маленький, слабенький, а рогатий — щез би у провалля — злий і ядучий, як мадярський перець, і все штовхає мене на діла неправі. Звісно, я буду щиро молитись, аби мій ангелик окріп, став незламним борцем за справедливість і переміг рогатого спокусника, що заважає мені бути чесним, добрим і вселюблячим. Від цих думок прояснилось і стало легко, наче крізь мене протекли латоричні води і змили весь душевний намул.

У тому щасливому пориві я згадав про Маню. У ту ж мить у грудях тепленько заворушилося голубе звірятко і своїми очима обдало все навкруги. Мені здалося, що і я теж почав дивитися сяйвоокими очима звірятка, бо навколишній світ почав перетворюватися на казкове видіння.

Наша Ловачка, наче любляча мати над колискою первістка, ніжно схилилась над Мукачевом і продовжувала пашіти, палахкотіти і пахтіти весняним квітом. Сотні дерев, яким було тісно на горі, відірвались від гурту, розбіглися вулицями міста і біло-янгольською повінню затопили все Мукачево. Мені здавалось, що дерева не цвіли, а співали велетенським хором божественні гімни землі і небесам. Охоплені музикою квітучих дерев, попри мене йшли люди, і всі вони були світлими, усміхненими, осяяними таїною вічної любові. Навіть старенькі паровози на станції помолоділи. Восени вони щодня плачуть так тужливо, мов зграї птахів, яких заманили в пастки, тримають у клітках і не дають змоги полетіти в рідні вирії. А тепер, захмелілі од весняного шаленства, паровози раз у раз скрикують гучно і дзвінко, наче весільні старости, що закликають гостей і перехожих за ситі святкові столи.

Ось із таким гарним настроєм повертався я додому. Йшов селом і від того прекрасного, що відчував у душі, розумів: Богонько почув мої прагнення, чисті помисли і помаленьку укріпляє мого ангелика — все буде добре! Коли раптом неподалік крамниці:

— Агов, легіню, куди ходив?!

1 ... 86 87 88 ... 101
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Родаки», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Родаки"