Павло Архипович Загребельний - Левине серце

масою, тоді поставив «Беларусь» і вперше за останні трагічні дні по-справжньому злякався. Що робити? Куди податися?

Безкоровайний, покашлюючи, підійшов до Гриші.

— Я оце, мабуть, зайду туди. Може, підемо?

Не казав, куди саме, бо ж відомо: сьогодні у Веселоярську весілля і тільки весілля.

— Ідіть, я вже був, — насилу спромігся на відповідь Гриша. Безкоровайний ще трохи постояв, покурив.

— Ну, дивись…

Його мотоцикл заводився неохоче, але, забринівши, вмить закинув Безкоровайного в темряву — ні слуху ні духу. Страшна сила швидкості. Свій мотоцикл Гриша обминув. Пішов у поле, далі й далі, швидше й швидше, а позаду невідступно, вперто, темно вилунювало: гуп-гуп-гуп, тува-тува-тува-ва! Забрали в тебе дівчину, ще й катують тепер цим гупанням і туваканням, і ніякий талатай тобі не поможе! Ах, як добре було б ще довго-довго залишатися рампапусиком. Гратися в спориші серед гутютюльок, слухати, як далеко в степу виклекочують гуркайлики і тяжко походжають бовлелені. Він нікому не розкривав таємниці свого дитячого словника. Талатай — це була мов його засекречена всемогутня зброя на найтяжчі випадки життя. Все інше — просто від душевної щедрості. Рампапусики — діти, гутютюльки — кури, гуркайлик — трактор, бовлеленя — комбайн. Щоправда, про бовлеленю знав навіть Самусь, бо Гриша не міг приховати таке прекрасне слово. Зродилося воно в нього від руху комбайна і напружено-відчаєної роботи всіх агрегатів велетенської степової машини. Було в ньому щось уже й не машинне, а ніби міднодзвонне, радісне, урочисте, піднесене: «Бов-бов-бовлелені! Бов-бов-бовлелені!» Світ широкий довкола, поля в золоті пшениць, ти, вознесений у просторі, на могутній машині, і все довкола дзвонить, і дзвенить, і грає душа, і жити хочеться — бовлелені! Чом би не поділитися таким словом з людьми!

Але сьогодні не мав з ким ділитися, а позаду тупо й зловісно било в простір: «гуп-гуп-гуп!» Єхидно вигавкувала гармонь: «тува-тува-тува-ва!»

Гриша зірвався й побіг. Куди? Чого? Навіщо?

Втікати й доганяти — така вже доля людства. Не минув цієї долі й Гриша Левенець.

У небі над Веселоярськом летіли зорі й боги, штучні супутники й космічні кораблі, промені від давно вмерлих зоряних систем і незідентифіковані космічні об’єкти, а Гриша біг у поля і чув у своїх грудях ридання, а може, то й ридання були не в ньому, а в просторі, світові й космічні, які дано чути лиш найвразливішим душам, а Левенець тої ночі прилучався до найчутливіших і мав страждати від того, замість радіти життю й молодості.

Він біг далі й далі в степ, і холодний вітер цілував йому розпалені груди. Пахло хлібами, травами. Скільки любові в цих полях і життя! Опинився на Шпилях — найвищім місці степу, де колись завжди вигорали хліба, і тільки тітка Лисичка знайшла спосіб рятувати врожай у цім палючім місці. Коло Гострої могили пшениці були найбуйніші, стояли такою щільною стіною, що здавалося — впади на них, і візьмуть тебе на свої теплі руки, і заколисають, як малу дитину. Упав би тут у порох і плакав од щастя за людей, що вміють виростити таке чудо. Про себе не думав, забув, як орав, сіяв, вносив добрива, не пам’ятав, що має косити цей лан за тиждень, біг далі, до Тернів, у самий глиб степу, втікав од незбагненної ворожості, рятуючись у ласкавій доброті хлібів. Коло Тернів схрещувалося три дороги, нові лісосмуги поєдналися там з чіпкими степовими чагарями, що росли в низині з давніх-давен; колись узимку водилися в тому місці навіть вовки, влітку гніздилася сила-силенна птаства, тепер забігали вночі дикі кабани, і тому ніхто б самотою не наважився навідатися туди, та й Гриша біг не з бажання виказати перед кимось сміливість, а тільки в намаганні порятуватися від отого гупання й тувакання, що переслідувало його повсюди, нагадувало про Котю, про Івана Безтурботного, про власну безсилість і безпорадність перед темним і незбагненним світом, що перевищує все знане, бачене, відчуване, глибинніший за земні глибини, вищий за зоряне небо, таємничіший за космічні далечі.

І що далі вглиблювався він у темний степ, то ближче приступала до нього Котя, чув він її сміх, голосніше й ’виразніше, аж страшно ставало від такої протиприродності; коло Тернів сміх пролунав уже й не здалеку, а мовби над самим вухом, Гриша аж відхитнувся од того сміху, став, і тоді вдарило йому в очі різучим, білим, нестерпним, він затулився руками, мало не стогнучи од несподіваного болю, але одразу й схаменувся, бо збагнув: машина.

— Якого чорта! — гукнув розізлено. — Хто там грається?

Дівочий сміх летів на нього на широких променях фар, тоді обійшов довкола, був уже поряд, коло Гриші стояло біле-біле, сміялося далі, подавало йому руку, обидві руки, в білому світлі, все біле, і весь степ мовби став білий, прозорий, як весільна фата на Коті, коли він стояв за столом навпроти й брязкав собі стаканом під ноги.

— Левенець? — спитало біле. — Це ти?

Не була то ніяка Котя. Перед ним стояла Дашунька.

— Погасіть світло, — звеліла вона невидимому водієві «Жигулів», бо то були просто «Жигулі» з черговим Дашуньчиним залицяльником. — Погасіть і їдьте, а ми з Левенцем підемо пішки. Не заперечуєш, Гришо?

— А ти… на весілля? — не знаючи, що сказати, промимрив він.

— Вже була. Захотілося трохи подихати степом — мене й підвезли…

— Дашунько Юхимівно, як же? — ображеним басом погукав з темряви «жигуліст».

— Я вам сказала — їдьте.

Той ще стояв, огинався.

— Ну?

Машина фуркнула, поволі рушила з місця, але від’їхала недалеко. Хряпнули дверцята, вилізло велике й темне, пригупало, прихекало назад до Дашуньки.

— Дашунько Юхимівно, не можу без світла.

— Світіть, аби не на мене!

Похекало, погупало, сіло, поїхало. На Веселоярськ? На весілля?

— Хто воно? — спитав Гриша.

— Гість Безтурботного. Щось мені турчав, а я не розчула. Хвалився знайомствами, зв’язками, посадою. Дурні завжди хваляться посадами. А мені на дурнів так щастить, Гришо. Віриш?

— Не знаю, — щиро промовив Левенець. — Я сьогодні не знаю нічого. А про тебе, Дашунько, то й ніхто… Хіба про тебе можна?

— А правду кажуть, ніби в тебе левине серце? — поспитала вона.

Гриша мовби аж загарчав. Справжнісінький тобі лев. Тут загарчиш, коли так потопталися по серцю. Невже й Дашунька ще хоче?

70

Так ми закономірно і послідовно добралися до Дашуньки. Тиранія істини тяжіла над автором, як отой дамоклів меч, що вже тисячі років перемандровує з одної збірки крилатих слів до другої і, мабуть, не затримається і в останній з них, зібраній доктором наук Коптіловим. Істина ж велить: розповідати про Дашуньку від дня її появи у Веселоярську.