Олівер Сакс - Стрімголов. Історія одного життя

мови жестів і перегрупування функцій слухової кори у глухих співаків. Часто провадив свого роду уявний діалог із ним — коли поставали заплутані питання, що стосувалися зорового сприйняття чи усвідомлення. Тоді я замислювався: що Френсіс подумає про це? Як намагатиметься це пояснити? Як проводитиме дослідження?

* * *

Невтомна діяльність Френсіса — творчий запал, що вразив мене, коли ми вперше зустрілися 1986 року, у поєднанні з тим, що він завжди дивився вперед, бачив попереду роки й десятки років роботи для себе та інших людей — спонукало думати про нього, як про безсмертного. І справді, у віці далеко за вісімдесят Френсіс і далі цілим потоком вихлюпував неперевершені статті, що нікого не лишали байдужим, без жодного натяку на втому, спад енергії чи повторення, властиві літнім людям. Тож певною мірою це був шок — на початку 2003-го дізнатися, що його здоров’я серйозно погіршилося. Можливо, я підсвідомо це відчував, коли написав йому у травні 2003-го, та це не була основна причина, чому я хотів знову з ним зв’язатися.

Я зловив себе на думці, що розмірковую про час — час і сприйняття, час і свідомість, час і пам’ять, час і музику, час і рух. Зокрема, повернувся до такого питання: чи є на перший погляд неперервний плин часу й руху, як ми його бачимо своїми очима, ілюзією — чи фактично наш досвід зорового сприйняття складається з низки позачасових «митей», що потім об’єднуються в ціле за допомогою певних вищих механізмів у мозку. Я усвідомив, що знову звертаюся до «кінематографічних» послідовностей нерухомих зображень, що їх описували мені пацієнти, які потерпали від мігрені, і що зрідка траплялися і в мене. (Також я мав дивовижний досвід цього впереміш з іншими розладами сприйняття, коли мене одурманив п’янкий перець у Мікронезії).

Коли я сказав Ральфу, що почав про це писати, він дав мені пораду: «Ви маєте прочитати останню статтю Кріка й Коха. У ній вони припускають, що зорова усвідомленість дійсно складається з послідовності «моментальних знімків» — ви всі думаєте про одне й те ж».

Я написав Френсісу, долучивши до листа чернетку своєї статті про час. На додачу доклав примірник своєї останньої книги «Дядько Вольфрам» і деякі недавні статті, що порушували нашу улюблену тему зорового сприйняття. П’ятого червня 2003 року Френсіс надіслав мені довгого листа, сповненого інтелектуального завзяття і піднесення й без жодного натяку на недугу. Він писав:

Мені сподобалася розповідь про ваші дитячі роки. Мій дядько також допомагав проводити базові досліди з хімії й видувати скло, хоча я ніколи настільки не захоплювався металами, як ви. Мене, як і вас, надзвичайно вразила періодична система елементів і міркування про структуру атома. Власне, на останньому році навчання у Мілл-Гілл [315] я виступав із доповіддю про те, як «атом Бора» разом із квантовою механікою пояснюють періодичну систему, хоча не певен, скільки з того всього направду розумів.

Мене заінтригувала реакція Френсіса на «Дядька Вольфрама», і я написав йому відповідь, поцікавившись, до якої міри він вбачав «зв’язок» між тим підлітком із Мілл-Гілла, який доповідав про атомну модель Бора; фізиком, яким він став; його пізнішою «подвійноспіральною» сутністю і теперішнім «я». Я навів цитату з листа, який Фройд у 1924 році написав Карлу Абрахаму (Фройду тоді було шістдесят сім): «Намагання змусити ототожнити себе з автором статті про спинномозкові ганглії міноги висуває суворі вимоги до єдності особистості. Однак, здається, це не той випадок».

У випадку Кріка уявний розрив був навіть більшим, адже Фройд від початку був біологом, попри те, що його перше зацікавлення — анатомія примітивних нервових систем. Френсіс, навпаки, отримав ступінь бакалавра з фізики; упродовж війни працював із магнітними мінами, а тоді продовжив докторську роботу в галузі фізичної хімії. І лише тоді, коли йому вже було за тридцять — вік, коли більшість дослідників уже загрузають у тому, чим займаються, — у нього сталася метаморфоза, як він говорив пізніше, «друге народження», і узявся до біології. В автобіографії «Чого прагне божевільний» Френсіс говорить про різницю між фізикою і біологією:

Природний відбір майже завжди ґрунтується на тому, що було раніше… Через комплексність, що є наслідком цього, біологічні організми так важко розкласти на складові. Базові закони фізики зазвичай можна виразити у простій математичній формі, і вони, напевно, однакові в усьому Всесвіті. Закони ж біології, навпаки, часто є лише широкими узагальненнями, тому що описують складні (хімічні) механізми, розвинуті за мільйони років унаслідок природного відбору… Я сам дуже мало знав із біології, хіба що у загальних рисах, допоки не перетнув тридцятирічну межу… перший ступінь, який я отримав, — це з фізики. Мені знадобився певний час, щоб пристосуватися до кардинально відмінного способу мислення, необхідного у біології. Це майже як народитися вдруге.

До середини 2003 року хвороба почала долати Френсіса, і мені надходили листи від Крістофа Коха, який тоді проводив із ним кілька днів на тиждень. Здавалося, вони настільки зблизилися, що чимало їхніх думок були діалогічними, з’являлися як результат взаємодії, і листи Крістофа вбирали в себе думки обох. Чимало висловлювань починалися словами «Ми з Френсісом маємо ще кілька запитань щодо вашого досвіду… Френсіс вважає, що це… Щодо мене, я не певен…» тощо.

У відповідь на мою статтю, присвячену часу (її версія пізніше з’явилася у «Нью-Йорк рев’ю оф букс» із заголовком «У ріці свідомості»), Крік ретельно розпитував мене про інтенсивність зорового мерехтіння під час аури мігрені. Були питання, які ми з ним обговорювали, коли вперше зустрілися за п’ятнадцять років до того, але про це ми, вочевидь, обидва забули; звичайно, ніхто з нас не посилався на попередні листи. Складалося враження, що у 1986 році не існувало вирішення, і ми обидва, кожен по-своєму, відклали цю справу, «забули» про неї, занурили її у підсвідомість, де виношували ще півтора десятка років, перш ніж вона виринула на поверхню. Ми з Френсісом зосередилися на питанні, у якому раніше зазнавали поразки, а тепер наближалися до відповіді. У серпні 2003-го це відчуття у мене набуло такої сили, що я зрозумів: маю навідати Френсіса у Ла-Хойї.

Я перебував у Ла-Хойї впродовж тижня й часто навідувався до Ральфа, який знову працював в Інституті Салка. Там була дуже приємна атмосфера (принаймні так здалося мені, сторонній людині, у цей короткий візит), атмосфера, що захопила Френсіса, коли він уперше прибув до інституту всередині 1970-х, і що відтоді підсилювалася за його постійної присутності. Попри свій вік, він і досі був там дуже вагомою постаттю.