Вікторія Шевченко - Рейн. Дощинка з проклятого лісу., Вікторія Шевченко

А потім люто відганяла ці думки, нагадуючи собі, хто він і хто я.

«Аристократ», — шепотів голос розуму, коли Кірен схилявся над моїм зошитом, допомагаючи розібратися в особливо складній магічній формулі, і його подих торкався моєї щоки.

«Для нього це просто гра», — переконувала я себе, коли він приносив мені рідкісну книгу, яку я безуспішно шукала тижнями.

«Розвага», — думала я, коли він чекав мене біля виходу з факультету артефакторики, щоб провести до гуртожитку, хоча дорога лежала в протилежному напрямку від його кімнати в гуртожитку бойового факультету.

Іноді я помічала, як він дивиться на мене, коли думає, що я не бачу.

У такі моменти його сірі очі темнішали, а гарно окреслені губи складалися в задумливу лінію.

Він ніби намагався розгадати головоломку, прочитати закриту книгу. І в такі моменти серце зрадницьки тріпотіло під ребрами.

Спершу його приятелі — нащадки давніх родів із чванливо задертими підборіддями — морщили носи, побачивши мене.

Я чула їхні шепоти: «Чергове сільське захоплення Кірена», «Парі, що він кине її за місяць», «Як довго він ще возитиметься з цією замазурою?»

Але щось змінилося. Я не знала, що саме зробив Кірен Тан Варен, які слова промовив, але раптом сини герцогів та дочки маркізів почали вітатися зі мною в коридорах.

Кивок тут, легка усмішка там. Замість презирливих поглядів — стримана цікавість.

А потім він запросив мене сісти за їхній стіл у їдальні. Той самий центральний стіл, недоторканну твердиню аристократії, де ніколи не сиділи простолюдини.

Я пам'ятаю, як тремтіли мої коліна, коли я йшла через усю їдальню, відчуваючи на собі погляди сотень очей.

Пам'ятаю, як Кірен підвівся, щоб відсунути для мене стілець — жест, зазвичай прибережений для дочок вищої знаті. І як він подивився на своїх друзів — твердо, з викликом, наче запитуючи: «Хтось проти?»

Я намагалася триматися відсторонено. Зводила стіни з колючих слів, саркастичних зауважень, нагадувань про відмінності наших світів. А він руйнував їх камінь за каменем, з лінивою впевненістю, властивою тим, хто звик завжди домагатися свого.

Одного разу, коли ми поверталися з прогулянки містом, він узяв мене за руку.

Просто так, без попередження, його теплі пальці сплелися з моїми, і він продовжив говорити про нову магічну теорію, наче нічого не сталося. А я не відняла руки. І в той момент десь усередині впала остання стіна.

Вечорами в «Чотирьох сезонах» я часом ловила себе на тому, що усміхаюся власним думкам. Я не помітила, як мої працівники почали перезиратися, як нова кухарка Марта хитала головою, приховуючи розуміючу посмішку.

— Знову літаєш у хмарах, дівчинко? — плеснула мене по плечу Ґрета, безстрашна офіціантка, здатна утримувати шість повних підносів одночасно.

Я стрепенулася, усвідомивши, що вже кілька хвилин протираю одну й ту саму ділянку столу.

— Вибач, задумалася, — пробурмотіла я, відчуваючи, як рум’янець заливає щоки.

— Про високородного красеня з бойового? — Ґрета підморгнула, і решта засміялися.

У «Чотирьох сезонах» склалася майже сімейна атмосфера. Наші співробітники швидко стали мені близькі, ми ділили негаразди та радості нового підприємства. Вони й Вагар знали про мене більше, ніж будь-хто в цьому місті.

— До речі, він знову заходив учора з друзями, — сказав Том, хлопчина-посильний, який ледь доріс до фартуха. — Добре, що тебе не було в залі!

Я зітхнула, відкладаючи ганчірку.
Кірен не знав, що я володію «Чотирма сезонами».
Для нього і всієї академії я була просто талановитою, але небагатою студенткою з факультету артефакторики.

Ніхто не здогадувався, що гроші на навчання я заробляю не миттям підлог, а керуванням рестораном, який ми створили з Вагаром, хоч і підтримувала цю легенду за потреби.

Іноді навіть справді допомагаючи на кухні чи в залах, якщо роботи було багато.

Марта — кремезна, але спритна жінка, яка допомагає Вагару робити рутинну роботу, — поставила переді мною кухоль гарячого трав'яного чаю.

— Що тебе лякає, дівчинко? Ти сама не своя останні тижні. То світишся, як начищена монета, то похмуріша за хмару.

Я обхопила кухоль руками, вдихаючи ароматну пару. 
На кухні запанувала тиша.

— Він... аристократ, — нарешті вимовила я, наче це пояснювало все. — Син герцога Тан Варена. А я... — я запнулася, не бажаючи вимовляти вголос те, що я знайшла з проклятого лісу, підібрана Інаром, без роду без племені, але з довгими ельфійськими вушками та дивною магією ткачів у крові.

— І що? — фиркнула Ґрета. — Ти так кажеш, наче він тебе соромиться. А хлопчина, між іншим, гордо водив тебе під руку головною площею, ми всі бачили з вікна.

— Зараз — можливо, — я поставила кухоль на стіл. — Але чи надовго? Для таких, як він, ми — просто тимчасова розвага. Доки батько не одружить на комусь із родовідним деревом до сьомого коліна.

Запала мовчанка. 
Вони розуміли мої страхи. Сара навіть кивнула — її сестра колись зв'язалася з молодим лордом, а потім ридала місяцями, коли той поїхав одружуватися з волі батьків.

— А що, як ні? — тихо запитав Том, дивлячись на мене широко розплющеними очима. — Що, як він справді кохає тебе?

Питання, яке я сама ставила собі безсонними ночами.

— Я не знаю, Томе, — чесно відповіла я. — Дуже хочеться в це вірити. Але життя навчило мене чекати гіршого.

Марта підсіла до мене, її груба рука накрила мою.

— Послухай стару жінку, дівчинко. Я бачила багато на своєму віку. Але коли цей твій аристократ дивиться на тебе... — вона похитала головою. — Так не дивляться на тимчасову розвагу. Так дивляться на зірку, яку хочуть дістати з неба.

Я відчула, як до горла підкочується клубок.

— Вчора він запросив мене на Зимовий бал, — зізналася я. — До нього ще місяць, але...

— Зимовий бал? — вигукнула Сара, її очі широко розкрилися. — В академії? Той самий, де...

— Так, — перебила я її. — Той самий, де під стелею висить артефакт єднання.