Кен Фоллетт - Ніколи, Кен Фоллетт

Нерішуче помовчавши кілька секунд, Чень сказав:

— Верховний керівник Кан ужив заходів для унеможливлення цього.

У такому дерев’яно-формалістичному твердженні крилося приховане зізнання, але Полін не виказала радості, вирішивши натомість завершити розмову. Чень затявся мовчати, але — як воно часто буває — мимоволі видав те, що вона хотіла знати. Промовила:

— Дякую, пане президенте, за допомогу. Як завжди, було надзвичайно приємно поговорити з вами. До зв’язку.

— Дякую, пані президентко.

Екран потемнів, і Полін повернулася до Ґаса й Чесса. Обидва були збуджені: дійшли того самого висновку. Вона сказала:

— Якби заколот стався тільки на одній базі, він би так і сказав.

— Атож, — підтвердив Ґас. — Але Кан вдався до рішучих дій, бо повстання ширилося.

Чесс погодився:

— Напевно, відрядив військо на базу Йондок, де зберігають ядерні боєголовки. Але солдати зустріли там опір. Чень не казав, що урядові сили здобули перемогу, а тільки те, що Кан ужив заходів. Отже, проблема далека від розв’язання.

Ґас промовив:

— Кан зосередився на найважливіших базах, на які націлилися заколотники.

Полін вирішила, що саме час переходити до інших питань:

— Мені потрібно більше інформації. Софіє, проконтролюйте, щоб радіорозвідка приймала все, що можна з Північної Кореї. Ґасе, перевірте останні дані щодо північнокорейських ракет: кількість, потужність тощо. Чессе, зв’яжіться з міністеркою закордонних справ Південної Кореї. Вона може знати щось, чого ми не врахували. І треба дати якесь оголошення для преси із цього приводу. Жаклін, приведіть, будь ласка, Сандіпа.

Усі вийшли.

Полін замислилася, як найкраще пояснити ситуацію американському народові. Що не скажи — Джеймс Мур і його прибічники все перекрутять.

Треба розтлумачити максимально чітко.

За кілька хвилин у кабінет м’яко ступив узутий у кросівки Сандіп, і Полін коротко змалювала йому ситуацію на Саннамні.

— Не можна приховувати такого, — мовив він. — Південнокорейські ЗМІ знають свою справу, і незабаром усе стане відомо.

— Згодна, тому й хочу показати американцям, що наш уряд у курсі справи.

— Скажете, що ми готові до ядерної війни?

— Ні, занадто тривожно.

— Джеймс Мур поставить таке запитання.

— Скажу, що ми готові до всього.

— Так уже краще. Але поясніть мені, що саме ви зараз робите.

— Розмовляла з президентом Китаю. Він занепокоєний, але каже, що загрози стабільності в регіоні нема.

— Яких заходів він уживає?

— Відправляє Північній Кореї допомогу — провізію та пальне, — бо вважає, що головна проблема — економічна криза.

— Ага, цілком практичний крок без зайвого драматизму.

— Принаймні ніякої шкоди від того не буде.

— Що ще?

— Не думаю, що ситуація одразу спричинить якісь наслідки для США, та про всяк випадок підіймаю рівень тривоги до DEFCON 4.

— Досить стримано.

— Саме так я й хочу.

— Коли бажаєте зустрітися з пресою?

Глянула на годинник.

— О десятій не буде зарано? Маю виступити чимшвидше.

— Десята — ідеально.

— Чудово.

— Дякую, пані президентко.

* * *

Полін любила пресконференції. Переважно кореспонденти Білого дому були розумними людьми, котрі знали: у політиці нечасто трапляється так, що все просто. Вони ставили їй складні запитання, а вона намагалася відповідати чесно. Їй подобалися такі словесні баталії, коли вони стосувалися справи, а не влаштовувалися для годиться.

Вона бачила історичні знімки з минулих пресконференцій, коли всі журналісти були чоловіками в костюмах, білих сорочках і краватках. Нині ж серед них траплялися жінки, та й вимоги до одягу послабили, а оператори взагалі носили футболки й кросівки.

Двадцять років тому перед своєю першою пресконференцією Полін страшенно хвилювалася. Тоді вона була депутаткою чиказької міськради. У місті, традиційно прихильному до демократів, претендентів-республіканців і знати не хотіли, тому вона балотувалася як незалежна кандидатка. Завдяки чемпіонській історії в гімнастиці стала виступати за поліпшення спортивної інфраструктури. Цьому й була присвячена її перша пресконференція. Та хвилювалася вона недовго, бо щойно почала розмовляти з журналістами, одразу розслабилася, і вже незабаром в залі лунав сміх. Після того Полін більше ніколи не нервувалася.

Сьогоднішня подія відбулася за планом. Сандіп попередив журналістів, що Полін не відповідатиме на запитання про доньку, інакше пресконференцію завершать. Полін, попри те, очікувала, що хтось порушить настанову, але цього не сталося.

Вона розповіла про розмову із Ченем і запровадження DEFCON 4, а завершила словами, з якими — так їй хотілося — вони пішли б додому:

— Америка готова до всього.

Відповіла на запитання старших кореспондентів, а коли залишилася хвилина-дві, дала слово Рікардо Альварезу з недружнього їй «Нью-Йорк Мейлу». Він сказав:

— У відповідь на запитання про кризу в Північній Кореї Джеймс Мур відповів, що в таких обставинах Америка потребує лідера-чоловіка. Що скажете на це, пані президентко?

Залою пронісся глухий сміх, але Полін зауважила, що жінки мовчать.

Запитання її зовсім не здивувало. Сандіп розповів їй про мізогіністську ремарку Мура, і вона сказала, що це позбавить того підтримки жінок, на що Сандіп відповів: «Моя мати вважає, що він недалекий від істини».

Не всі жінки поділяли феміністичні погляди.

Менше з тим, Полін не хотілося дискутувати з пресою про те, чи може жінка керувати країною. Це означатиме прийняти правила Мура. Тому треба повернути гру на власне поле.

Замислилася таки надовго. Раптом їй сяйнула думка, хоч і дещо спонтанна. Хай там як, вона вирішила спробувати. Нахилившись уперед, повела неформальним тоном:

— Ви колись помічали, що Джеймс Мур ніколи не влаштовує такого? — Розмашним жестом обвела залу, повну журналістів. — Тут зібралися представники ефірних і кабельних телеканалів, газет і токсичних таблоідів — люди як із ліберальних, так і з консервативних медіа. — Витримавши паузу, показала на Рікі: — А зараз я взагалі відповідаю на запитання від Рікі, чия газета не написала про мене ще жодного доброго слова. Який контраст із містером Муром! Пригадуєте, коли він востаннє давав вичерпне інтерв’ю котромусь із ефірних каналів? Відповідь: ніколи. Наскільки мені відомо, він жодного разу не спілкувався з «Волл-стріт Джорнал», «Нью-Йорк Таймз» чи будь-яким іншим серйозним виданням. Він відповідає на запитання лише своїх друзів та прихильників. Спитайте себе, чому. — Полін замовкла. Міркувала, як ефектно закінчити промову. Чи хоче зробити це агресивно? Вирішила, що так. Продовжила, поки ніхто не перебив: — Ось що я думаю. Джеймс Мур боїться. Він боїться, що не зможе захистити своїх поглядів у дискусії з гідним опонентом. І це підводить мене до відповіді на ваше запитання, Рікі. — «Ось вам