Рік Рірдан - Зниклий герой, Рік Рірдан

— Ох, та годі вам, — поскаржився тренер Хедж. — Я не можу їх бити, коли вони бозна-де.

Щоразу, коли наближався вовк, Лео вистрілював новою хвилею вогню із рук, але з кожним разом він, здавалось, потроху слабшав, до того ж у нього скінчувався бензин.

— Я не можу більше випускати газ![46] — попередив Лео. А потім його обличчя почервоніло. — Овва, щось не те я бовкнув. Я мав на увазі той, що горить. Поясу знадобиться деякий час, щоб перезарядитися. А в тебе є щось, старий?

— Нічого, — відповів Джейсон. — Навіть дієвої зброї.

— Блискавка? — запитала Пайпер.

Джейсон зосередився, але нічого не трапилось.

— Гадаю, хуртовина заважає.

— Випусти вентусів! — сказала Пайпер.

— Тоді нам нічого буде дати Еолу, — відповів Джейсон. — І весь цей шлях, що ми подолали, виявиться марним.

Лікаон розсміявся.

— Я відчуваю ваш страх. Лише декілька хвилин життя, герої. Моліться богам, яким бажаєте. Зевс не виказав до мене милосердя, і ви його теж не отримаєте.

Язики полум’я почали згасати. Джейсон лайнувся і відкинув меч. Він напівприсів, наче був готовий битися врукопаш. Лео дістав молот з рюкзака. Пайпер підняла кинджал — небагато, та це все, що вона мала. Тренер Хедж зважив у руці кийок, він був єдиним, хто, здавалось, був радий можливості померти.

А потім пронизливий звук почувся крізь вітер — наче картон розірвали навпіл. Шию найближчого вовка пронизала срібна стріла. Вовк скорчився, впав та перетворився на темну калюжу.

Знову стріли. Знову попадали вовки. Зграя розбіглась у замішанні. Одна стріла летіла в напрямку Лікаона, але вовчий цар спіймав її на льоту і вмить скрикнув від болю. Він впустив стрілу, і та залишила на його долоні обпалену рану, що диміла. Інша стріла влучила в його плече, і вовчий цар похитнувся.

— Трясця вам! — закричав Лікаон. Він рикнув на свою зграю, і вовки повернулись та побігли геть. Лікаон впився очима в Джейсона.

— Це не кінець, хлопче!

Вовчий цар зник у темряві.

За декілька секунд Пайпер знову почула виття вовків, але звук був іншим — менш загрозливим, більше схожим на гавкіт мисливських собак, що напали на слід. У печеру ввірвався невеликий білий вовк у супроводі ще двох таких самих.

Хедж промовив:

— Убити їх?

— Ні! — випалила Пайпер. — Стривайте.

Вовки похитали головами й оглянули таборян величезними золотистими очима.

За мить з’явились їхні господарі: загін мисливців у білому та сірому зимовому камуфляжі, щонайменше дюжина. Кожний з них тримав лук, а за плечима висіли сагайдаки з сяючими срібними стрілами.

Їхні обличчя приховували каптури парок, але було ясно, що всі вони — дівчата. Одна з них, трохи вища за решту, присіла у світлі вогню і схопила стрілу, що поранила руку Лікаона.

— Так близько. — Вона озирнулась до товаришів. — Фібі, залишайся зі мною. Дивись за входом. Решта, ідіть за Лікаоном. Ми не можемо його упустити зараз. Я вас наздожену.

Решта мисливиць щось пробурмотіли на знак згоди і зникли, рушивши вслід за зграєю Лікаона.

Дівчина в білому камуфляжі повернулася до них. Її обличчя досі приховував каптур.

— Ми йдемо по сліду цього демона вже більше тижня. Усі цілі? Нікого не вкусили?

Джейсон став як укопаний, витріщився на дівчину. Пайпер усвідомила, що голос мисливиці чомусь здавався знайомим. Було важко збагнути, чому саме, але те, як вона говорила, як вимовляла слова, нагадувало Джейсона.

— Ти — вона, — здогадалась Пайпер. — Ти — Талія.

Дівчина застигла. Пайпер боялася, що та націлить на неї лук, але натомість незнайомка відкинула каптур. Її волосся виявилось чорним і стирчало наче колючки, а навколо чола була срібна тіара. Обличчя мало надзвичайно здоровий рум’янець, наче вона була більше ніж просто людина, а очі сяяли блакиттю. Це була дівчина зі світлини Джейсона.

— Ми знайомі? — запитала Талія.

Пайпер зробила вдих.

— Це може ошелешити, але...

— Таліє, — Джейсон вийшов уперед. Його голос тремтів. — Я — Джейсон, твій брат.

XXXV ЛЕО

Лео дійшов висновку, що він найбільш невезучий у їхній ватазі, про це багато чого свідчило. Чому в нього не було давно загубленої сестри чи кінозір- ки-тата, який потребував порятунку? Усе, що він мав, — це пояс для інструментів і дракона, що розвалився на середині їхніх пошуків. Можливо, це все те дурнувате прокляття будиночка Гефеста, однак Лео сумнівався в цьому. Йому не щастило задовго до того, як він потрапив до табору.

За тисячі років, коли про ці пошуки розповідатимуть біля багаття, люди пригадають хороброго Джейсона, вродливу Пайпер та їхнього помічника Палаючого Вальдеса, який супроводжував їх із сумкою чарівних викруток і час від часу готував бургери з тофу.

А на додаток до цього Лео ще й закохувався в кожну зустрічну дівчину — за умови, якщо та була абсолютно недосяжною.

Коли він побачив Талію, то перше, про що подумав: вона занадто вродлива, щоб бути сестрою Джейсона. А потім ще подумав, що краще йому цього нікому не говорити. Йому подобались її темне волосся, блакитні очі та впевнена поведінка. Вона, здавалось, належала до такого типу дівчат, здатних кого завгодно покласти на обидві лопатки, байдуже де: на спортмайданчику чи полі битви. А ще — вона нізащо навіть не подивиться в бік Лео... Точнісінько його тип!

Якусь хвилину Джейсон і Талія дивилися одне на одного, ошелешені. А потім Талія ринулась уперед і обійняла брата.

— О, боги! Вона сказала мені, що ти мертвий! — Талія схопила обличчя Джейсона і наче розглядала кожну його частинку. — Хвала Артеміді, це ти. Цей маленький шрам на губі — ти намагався з’їсти степлер, коли тобі було два!

Лео розсміявся.

— Серйозно?

Хедж кивнув, схвалюючи Джейсонів смак:

— Степлери — відмінне джерело заліза.

— С-стривай, — заїкаючись, промовив Джейсон. — Хто сказав тобі, що я мертвий? Що сталося?

Один з білих вовків біля входу до печери гавкнув. Талія озирнулась на вовка і кивнула, але