Халед Хоссейні - Ловець повітряних зміїв

— Будь ласка, не треба! Не треба! — він аж хрипів. — Я боюся притулків. Мене там будуть кривдити! Я не хочу туди, не хочу...

— Ніхто тебе не скривдить, Сограбе. Більше ніколи.

— Скривдять, скривдять! Усі лише кажуть, що не будуть кривдити, але вони брешуть, брешуть! Будь ласка, Божечку...

Я витер великим пальцем сльози, що текли по його щоках.

— Зелепухи, пам’ятаєш? Лише зелепухи... — сказав я лагідно.

— Ні! Тільки не в притулок! Будь ласка, будь ласка, Боже, ні!

Сограб тремтів, на обличчі в нього перемішалися шмарклі та сльози.

— Цссс, — я притулив його до себе, обхопив руками тремтяче тільце. — Цссс, усе буде гаразд. Ми разом поїдемо додому. От побачиш, усе налагодиться.

Сограбова голова впиралася мені в груди, голос його звучав приглушено, проте я чув у ньому паніку.

— Будь ласка, пообіцяйте!.. О Боже, Аміре-ага! Пообіцяйте, що не віддасте мене туди!

Як же я міг пообіцяти? Пригортав його до себе, міцно пригортав і колисав. Хлопчик ридав мені в сорочку, доки висохли сльози і вгамувалися дрижаки, а сповнені жаху благання перетворилися на невиразне бурмотіння. Я все колисав Сограба, дочекався, поки його дихання сповільниться, а тіло обм’якне. І тоді згадав прочитане колись: «Діти мають рецепт проти жаху: вони долають його сном».

Відніс Сограба в ліжко, вклав його. Потім ліг сам і втупився у вікно на багряне небо понад Ісламабадом.

Коли мене вирвав зі сну телефонний дзвінок, небо було вже густо-чорним. Я протер очі й увімкнув нічник. Була десь за двадцять одинадцята, я проспав майже три години. Відповів на дзвінок.

— Алло?

— Телефонують з Америки, — знуджений голос пана Файяза.

— Дякую, — відказав я.

У лазничці світилося — Сограб влаштував собі щовечірнє купання. На лінії поклацало, і я почув голос Сораї:

— Салям!

Я чув, що вона схвильована.

— Привіт.

— Як минула зустріч з адвокатом?

Я розповів їй про варіант, який запропонував Омар Фейсал.

— Ну, можеш забути про ці жахи, — відказала вона. — Нам не доведеться до такого вдаватися.

Я сів.

— Расті? Чому, що сталося?

— Кака Шаріф дався чути. Сказав, що найважливіше — привезти Сограба в Америку. Коли хлопчик буде в країні, то знайдуться способи його тут залишити. Тож кака зателефонував кільком друзям з міграційної служби. Передзвонив мені сьогодні ввечері й повідомив, що майже певен: для Сограба вдасться роздобути гуманітарну візу.

— Ти не жартуєш? — перепитав я. — Дякувати Богу! І нашому старому доброму Шаріфові-джану!

— Це точно. Хай там як, ми виступимо поручителями. Усе має вдатися доволі швидко. Дядько сказав, віза буде чинною рік — нам якраз вистачить часу, щоб подати клопотання про всиновлення.

— Сорає, невже це все насправді, га?

— Схоже, що так, — відповіла вона.

У Сораї був щасливий голос. Я сказав, що кохаю її, вона сказала, що кохає мене. І я поклав слухавку.

— Сограбе! — гукнув, підводячись з ліжка. — У мене чудова новина!

Постукав у двері лазнички.

— Сограбе, щойно телефонувала Сорая-джан з Каліфорнії. Тобі не доведеться жити в сиротинці. Чуєш, Сограбе! Ми з тобою полетимо в Америку, полетимо разом. Чуєш? Летимо в Америку!

Я штовхнув двері, вони відчинились. Я ввійшов.

І раптом упав навколішки та закричав. Я кричав крізь стиснуті зуби. Кричав так довго, аж почав відчувати, що крик от-от розірве горло, а груди вибухнуть.

Згодом мені сказали, що я продовжував кричати, навіть коли приїхала швидка.

Розділ двадцять п’ятий

Мене до нього не пускають.

Я бачу, як лікарі котять його через кілька двостулкових дверей, і біжу слідом. Вриваюся крізь двері — в ніс ударяє запах йоду та перекису водню. Устигаю побачити двох чоловіків у хірургічних шапочках і жінку в зеленій накидці, схилену над каталкою. Біле простирадло зісковзує з краю каталки, черкає по засмальцьованих рифлених кахлях. З-під нього вигулькують дві маленькі закривавлені ступні, і я помічаю щербатий ніготь на великому пальці лівої ноги. Потім високий кремезний чоловік у блакитному долонею в груди виштовхує мене за двері, відчуваю шкірою його холодну обручку. Я рвуся вперед, лаю його, та він каже, що мені туди не можна, каже англійською, ввічливо, але непохитно.

— Мусите ждати, — пояснює, ведучи мене до чекальні, і двостулкові двері похитуються, зачинившись за ним зі стогоном, і тепер крізь вузькі прямокутні дверні віконця я бачу тільки чубки хірургічних шапочок.

Чоловік у блакитному залишає мене в широкому коридорі без вікон. Тут повно людей: хтось сидить на металевих складаних стільцях, розставлених уздовж стін, хтось — на благенькому потріпаному килимку. Мені знову хочеться кричати. Востаннє так само я почувався, коли ми з бабою їхали в паливній цистерні, поховані в темряві разом з іншими біженцями. Як же хочеться звідси вирватися, вирватися з цієї реальності, здійнятися хмариною і полинути казна-куди, розтанути у вологій літній ночі, розчинитися десь далеко понад пагорбами. Але я тут. І ноги мої налиті бетоном, легеням бракує повітря, горло пече. Линути нікуди. Цієї ночі інших реальностей для мене не передбачено. Заплющую очі, ніздрі вловлюють запахи коридору: піт і аміак, медичний спирт і карі. Об тьмяно-сірі довгі лампи, що тягнуться стелею коридору, б’ються мошки, і я чую паперове тріпотіння їхніх крилець. А ще чую балачки, приглушений плач, шморгання; хтось стогне, хтось зітхає, з брязкотом відчиняються двері ліфта, оператор щось комусь сповіщає мовою урду через систему внутрішнього зв’язку.

Знову розплющую очі й уже знаю, що повинен робити. Роззираюся довкола, серце калатає в грудях, як відбійний молоток, кров пульсує у вухах. Ліворуч — невелика комірчина. Там я і знаходжу те, що мені потрібно. Згодиться. Беру біле простирадло з купи складеної білизни та виношу його в коридор. Бачу медсестру, яка розмовляє з поліцейським біля вбиральні. Хапаю її за лікоть, тягну, питаю, з якого боку захід. Вона не розуміє, супиться, зморшки на її обличчі глибшають. У мене дере горло, від поту печуть очі, кожен вдих — вогняний ковток. Здається, я плачу. Запитую ще раз. Благаю. Зрештою керунок мені вказує поліцейський.

Кидаю свій імпровізований джей-намаз — килимок для молитви — на підлогу, стаю навколішки, схиляю чоло до землі, простирадло мокріє від сліз. Вклоняюся в бік заходу. А тоді розумію, що не молився вже понад п’ятнадцять років. І давно забув належні слова. Та байдуже, буду повторювати єдину фразу,