Леля Карпатська - Обіцяна, Леля Карпатська

Розділ 26. Поклик зозулі. Частина 2

Вечір.

Центральна площа зустріла їх веселим гамором. Грали музики, діти бігали, плутаючись під ногами та нишком тягаючи з прилавків смаколики. Власлав поважно вийшов зі свого Форда і подав Ляні руку. Дівчина прийняла його допомогу, хитнувшись, ніби їй бракувало сил.

Ляна відчувала на собі погляди людей. Хтось із цікавістю, хтось із заздрістю, а дехто — із відвертим острахом дивився, як вона крокує поруч з їхнім старостою. Її святковий одяг здавався ще більш урочистим серед натовпу. Гранатові намистини тиснули на ключиці, а підвіски у вінку дзвеніли від кожного руху.

— Гарна пара, — почула вона шепіт за спиною.

— Та яка пара! А Оксана? — обурливо кинув інший голос.

— Ти коли її востаннє бачила?

— Не схоже, аби ця тішилася. Гляньте, яка нещасна. То лише зверху мішура, а під нею — горе.

Власлав упевнено вів її крізь натовп, до сцени. Майдан перед ними заповнювався людьми. Ляна спробувала дивитися вперед, проте в животі крутило, перед очима все розпливалося і вона міцніше стиснула лікоть старости.

— Люба моя, тобі зле? — вдаючи турботу, запитав Власлав.

Дівчина заперечливо хитнула головою, ковтаючи клубок у горлі. Вона дивилася на селян не переймаючи від них відчуття щастя, та раптом щось змінилося. Спочатку Ляна подумала, що то сонце відкидало тіні, аж поки вони не відокремилися від людей, заповнюючи простір між ними, ніби чорні фігури у шахах.

Вона мусила дійти до клятої сцени. Кожен крок давався їй неймовірно важко. Коралі кололи ніжну шкіру, а вінок впивався в голову, ніби терня.

Десь раптом заплакала дитина. Ляна озирнулася. Тіні між людьми ворухнулися, але за мить все стало так, як було.

Кілька сходин  — і пастка за нею зімкнулася. Головна пара вечора опинилися на сцені.

Власлав випустив руку Ляни і прокашлявся. Дівчина помітила, що він нервує.

— Дорогі мої брати й сестри! Сьогодні ми святкуємо не просто день Врожаю. Це день, коли ми разом, з Божою допомогою та волею наших предків, зможемо вивести нашу громаду на новий рівень. Сьогодні ми єдині у нашому прагненні до змін. Ми святкуємо новий початок — початок безмежного достатку, миру й процвітання!

Власлав зробив павзу і люд радісно закричав, підтримуючи його.

— Можливо, у ваших серцях були сумніви, бо результати моєї праці здавалися не такими очевидними. Але я обіцяю вам, що ваше майбутнє не зрівняється з тим, що було колись! Ви відчуваєте це? — він втягнув носом повітря і заплющив очі. — Це відчуття, коли ваша душа наповнюється силою та надією! Я бачу це у ваших очах. Я бачу, як ми разом стоїмо на порозі великого майбутнього, де наші діти будуть зростати у мирі, а старші — жити у спокої!

Ляна, яка весь цей час стояла з опущеною головою, глянула на Власлава. Тільки тепер вона зрозуміла, що він створив своєрідну секту, яка сліпо вірила всьому, що казав їхній пастир. Навіть якщо хтось з них і виражав незадоволення, то робив це тихо і на відкритий конфлікт не виходив.

— Для вас існує тільки один шлях — шлях, який я покажу вам. Я не тільки ваш староста, я ваш проводир. І якщо ви хочете, щоб він привів вас до великої слави, благополуччя та радості, ви повинні йти за мною.

«А ти добряче промив їм мізки», — дівчина відчула, як у ній підіймається злість. Вона роззирнулася: місцеві застигли, мало не з відкритими ротами дивлячись на голову громади. Блаженні та Бусурмани нині знову були єдині у своїй наївності та прагненні перекласти на когось відповідальність за власне майбутнє. Ляна шукала очима Євдокію або Дарину, проте їх не було.

— Багато хто з вас ще не усвідомлює, що саме зараз ми стоїмо на порозі змін, які перевершать усе, що ви коли-небудь могли уявити. І це все — завдяки мені! Я дам вам те, що вам треба, те, що ви навіть не знали, що вам потрібно. Я дам вам майбутнє, яке ви заслуговуєте!

Власлав узяв Ляну за руку і підняв угору.

— Ось! Ось, хто дасть нам більше! Цю жінку звати Світлана. І вона принесе нам те довгоочікуване світло, якого нам так бракувало! Сьогодні вона не просто стане частиною нашої громади, ні! Її роль значно важливіша, — він стискав пальці дівчини, не даючи забрати руку. — Її прихід — це знак. І якщо вона приймає нас, то й ми повинні прийняти її, — його голос став м’якшим, але в ньому відчувалася сталева впевненість. — Та що, якщо вона може дати нам ще більше? Якщо її місія — це не просто жити серед нас? Якщо її призначення — дати силу мені, а я, у свою чергу, поділюся нею з вами?

Раптом серед натовпу щось ворухнулося. Якась тінь ковзнула між ногами людей. Жінки відсахнулися, а чоловіки роздратовано роззиралися.

— Бісове створіння! — пробурмотіла якась баба, відмахуючись від рудої тварини, що звивисто прослизнула попід лавами.

Ляна відчула, як її серце раптом підстрибнуло. Кішка. Очі жовті, як осіннє листя. «Це ж…»

Тварина зупинилася біля краю сцени, підійняла голову і глянула прямо на Дівчину. Ляна ледве стримала схвильований зойк.

«Яра!»

Голос Власлава знову пронизав повітря:

— Сьогодні наша громада отримає більше, ніж будь-коли! Бо я веду нас до змін, а Ляна — це той ключ, який відчинить нам двері до цього майбутнього!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍