Юрій Павлович Винничук - Сестри крові

Він заметушився, вдягаючи плащ і капелюх з пір’ям. Скидався на іспанського ґранда. Рута хутенько вимила руки й накинула делію. Ми вийшли з аптеки й попростували до порту. На Ринку люди жваво обговорювали вбивство бурґомістра. Я знову зі смутком прощалася з рідним містом та намагалася не зрадити себе. Ненавиджу, коли мене хтось шкодує. Ми проминули Краківську браму й перед нами розкинулася розкішна панорама кораблів і щогл. На причалі уже зібралася вся наша братія.

— Йогане! — вигукнув Лукаш. — Як то ви нічого не повідомили?

— Ех, все сталося спонтанно. Останні події змушують мене виїхати. Але я знав, що Юліана вас приведе. Тому дозвольте вас обняти.

Вони обнялися і хвилю стояли розгублені. Їм, звісно, прощатися не хотілося. Але іншого виходу не було. Труді не втрималася:

— А чому мене ніхто не знайомить з таким цікавим паном?

— Та ми... — почав було Лукаш, але я його штурхнула під бік, і він замовк, здивовано зиркнувши на мене, а відтак промовив: — Мартин Айрер, аптекар.

— О-о! Аптекар! А можна і я вас обніму і поцілую?

Вона вже було рушила до Лукаша, але Ульріх її смикнув назад.

— Та що таке? — обурилася вона. — Я ж тільки поцілувати, а не... О господи... Ну, ні, то ні. А нема у вас іспанської мушки?

Ульріх її знову смикнув за руку й щось зашепотів, Труді розслабилася і збайдужіла.

— І куди ви їдете? — поцікавився Лукаш.

— Америка, голі баби! — відповів за Йогана Франц.

— Ямайка, — уточнив Йоган.

— А ти, Юліано?

— Ні, вона до Іспанії, — відповів за мене Йоган. — Там її козаки, з якими вона вже орала моря та океани, дають жару.

— Чесно кажучи, я вам заздрю. Душа моя теж рветься в бій. Ямайка... — Він зітхнув і похитав головою.

— Лукаше, — промовила я тихо, — їдьте з нами...

Від автора

Працюючи над романом, я натрапив на чимало дурниць, які мандрували від одних несумлінних істориків до інших, а потім проникали в історичні романи. Задля цікавості я проглянув і ряд тих романів, які описували ці події. Звісно, по діагоналі і лише те, що стосувалося облоги Львова. І там так само усі ті бздури посіли почесне місце. Найбільше нісенітниць виявилося в романі Павла Загребельного, який не ознайомився з першоджерелами — тодішніми хроніками, діаріушами та свідченнями очевидців. Він покладався на М. Костомарова, а той повними жменями сипав до своєї праці різні небилиці.

Саме лише твердження, що «козаки Богдана Хмельницького штурмували Львів», неправдиве. У цій фразі, яка живцем вихоплена з безлічі історичних статей і романів, криється фейк. Бо не козаки штурмували Львів, а повсталі селяни з татарами. Козаків на Львів гетьман не пускав. Козацький табір стояв оддалік, а на штурм ішли повстанці Максима Кривоноса та Петра Головацького. Некерована стихія повсталих селян скидалася на таку саму стихію повсталих рабів Спартака.

Українські селяни вбачали в містах зло. Вони ненавиділи міста. А надто панські маєтки, якими б вони красивими не були. Те саме повторилося і в революцію 1905 року, і пізніше, коли селяни йшли палити панів. Причому палили всіх підряд — і кровопивць, і тих, хто був до них справедливий. За селянами прийшли революційні росіяни і довершили руйнації. В результаті поміщицьких садиб збереглося у нас обмаль, а розкішні колекції живопису, порцеляни, книжок, посуду пропали.

Хмельницький чудово розумів, що чекатиме Львів, бачачи, як було руйновано інші міста, тому не брав Броди і не штурмував зі своїми козаками Львова. У нього був до цього міста сентимент. Жодна козацька гармата не вистрілила у бік міста, за винятком одного пострілу на оборонні вали, аби приспішити нараду в магістраті, який дебатував на тему, чи приймати умови гетьмана, чи ні.

Хто тільки не розписував, як українці Львова передають сигнали козакам, як змовляються з ними. Це було неправдою, бо якому русинові хотілося б, щоб повстанці до Львова увірвалися і розграбували все, на що око впаде? Вони ж не розбиралися б, чиє це добро. Все пішло б прахом. Українці сумлінно зібрали кошти на оборону Львова, а потім і на викуп для Хмельницького.

Львівські передмістя були підпалені самими львів’янами, щоб селяни не могли ховатися за будівлями і стріляти в оборонців на валах. І це в той час, як гетьман суворо заборонив руйнувати передмістя і був дуже здивований тим підпалом. Після того передміщани і справді стали шпигувати для повстанців задля помсти міщанам, і вчинили деякі диверсії на Високому замку, зокрема, намочили порох. Та коли туди увірвалися повстанці і татари, то не питали, хто їхній союзник, а рубали і брали в ясир.

Інша неправда, що лихі поляки начебто заманювали українців до криниці у дворі бернардинського монастиря і втинали їм голови, а трупи скидали в криницю. Ця фантазія літописця-байкаря Г. Граб’янки успішно перемандрувала й до праці Костомарова, а від нього і далі аж до деяких сучасних екскурсоводів. Ось як про це пишеться в романі П. Загребельного «Я, Богдан»:

«Тоді стали викликати русинів по одному ніби для якоїсь розмови. У дворі монастирському був глибокий колодязь, званий бердиш. Монах підводив туди чоловіка й казав йому: „Глянь у бердиш, русине“. Той нахиляв голову, а бернардин, що стояв з другого боку колодязя, рубав його по шиї. Тіло вкидали в колодязь і кликали наступного. Нарешті ті, що за столом, схаменулися, хтось підглядів, що коїться біля колодязя, всі кинулися геть, перебралися через стіну, прискочили в козацький табір, сказано було про сю подію мені, і я в страшному гніві готов був спалити все місто».

І ніхто ж не вдарив себе ложкою по голові, щоб замислитися: а чи могло таке бути в обложеному місті, де вода на вагу золота після того, як селяни пошкодили водогінні рури?

Ще однією поширеною небилицею було твердження, що Хмельницький поставив перед львів’янами умову видати усіх євреїв. Жоден опис облоги сучасниками не містить нічого подібного. Але оцей міф про юдофоба Хмельницького ще живий.

Чи були погроми під час цього повстання? Були. Але знову ж таки: погроми завжди відбувалися у всіх країнах, де тільки брала гору стихія. В козацькому таборі було повно євреїв, які там вільно торгували, і їх ніхто не рухав, більшість із них прибули просто із Січі. Інші