Юрій Павлович Винничук - Сестри крові

— Правда, вона прекрасна? — запитав Ульріх з палаючим поглядом.

— Авжеж, — погодився Йоган і взяв Труді за руку, щоб намацати пульс. — Вона прекрасна. І ще жива.

Труді розплющила очі й здивовано витріщилася на нас. Потім, усвідомивши, що вона гола, швиденько накинула на себе ковдру.

— Чого то ви всі на мене вилупилися, як барани на біблійні ворота?.. Ой, що я таке верзу?

Вона обвела нас стуманілим поглядом, потім підвелася, прикриваючи ковдрою груди, й провела рукою по шиї. Вона намагалася пригадати, що було в ночі, але голова, мабуть, не слухала її.

— Ми чекаємо вас, Труді, зі сніданком, — сказав Йоган.

— А чого ви приперлися? — бурчала вона. — Щоб розбудити мене? У мене корабель пополудні, якщо що...

Внизу Йоган запитав Ульріха:

— Поясни, яким чином вона усвідомить те, що з нею сталося?

— У неї зміниться світосприйняття. Вона часто молотиме щось таке, чого ми раніше від неї не чули. Ось і зараз вона ляпнула щось про баранів. Вона бачитиме все в набагато насиченіших барвах. На сніданок їй захочеться сирого м’яса з кров’ю, ця забаганка, щоправда, не буде постійною, але час від часу вона його потребуватиме. А ще вона ніколи не постаріє, буде завше така ж квітуча й молода.

— А як же ж орден Сестер крові?

— Гадаю, вона про нього просто забуде, як і про багато чого іншого. У неї тепер починається нове життя.

— Вона, може, й забуде, — сказала я, — але орден про нас не забуде.

Труді незабаром з’явилася усміхнена й радісна.

— Ульріху, — проворкотіла вона, — ти залишив мене непристойно голу. Ти навмисне це зробив? У-у, збитошник, — вона пригорнулася до нього. — Обіцяй, що більше не будеш мене покидати напризволяще. І знову ви всі витріщаєтеся на мене, як кізяк на корову... О господи, що це мені з язика злітає. Він у мене некерований, як котячий хвіст. Тьху...

Вона хляпнула в крісло, обвела поглядом стіл з їжею і скривилася.

— А нема у вас шматка телятини? Свіжої?

— Себто сирої? — перепитав Йоган.

— Звісно, що сирої, щур вам у печінку... О-ой, здається, я все ще п’яна... Тільки хай її не крають.

Йоган передав її прохання слузі, і за хвилю шматок телятини з’явився на тарілці. Ми всі уважно стежили за тим, як вона узяла його в обидві руки й з насолодою вгризлася в нього своїми гострими зубчиками. Кров скрапувала з її вуст на тарілку, вона її сьорбала, облизувала пальці й прицмокувала.

— Коли ви отак дивитеся на мене, як я їм, мені хочеться вас покусати! — сказала вона і залилася гучним реготом, скалячи червоні від крові зуби. — У мене в голові суцільна капуста з огірками. Все, що я ще пригадую, це мій корабель. Але я ж не сама повинна плисти?

— Ні, зозулько, — промовив Ульріх, — ми попливемо усі разом. Великою дружньою родиною.

Труді старанно облизала пальці від крові, витерла вуста серветкою, запила вином і сказала:

— Уночі мені снилося, що я упіймала голуба, прокусила йому шию і висмоктала так, що він перетворився на шматочку. Що віщує такий сон? — вона обвела нас поглядом. — Ніхто не знає? Дивний сон. Ніколи мені раніше нічого подібного не снилося. І ніколи я не прагнула сирого м’яса.

Мені їсти не хотілося, я напилася чаю з молоком.

Повернувся з міста слуга, якого Йоган посилав за яриною, і повідомив, що в місті переполох — одразу три вбивства. Вбито пройдисвіта, який проник до шпиталю і зарізав купця Юліуса, його впізнав брамник. А ще вбито самого пана бургомістра, у його вусі знайшли отруєну голку. Я стежила за реакцією Труді, вона мала задоволену міну.

— Старого козла убили, подумаєш, — засміялася вона. — Туди йому й дорога.

Ми перезирнулися. Ульріх сидів радісний і веселий, мабуть, сподіваючись, що вона й про свого чоловіка не пам’ятатиме. Хоча про корабель згадала.

— Ну, — промовив Йоган. — Пора нам у дорогу. Пакуйтеся, хто ще не спакований. Ти з нами? — звернувся до мене.

— Я з вами, але тільки до Іспанії. Висадите мене в Ля-Коруньї.

— E, — здивувалася Труді. — Чому мені ніхто не скаже, куди ми пливем? Жаба вам у пельку... Ой... знову я...

— Люба моя, — пригорнув її Ульріх, — покладися на мене. Ми вибрали корабель, який нас повезе до Раю.

Труді схилила голову йому на плече і задоволено зітхнула. Години за дві ми всі разом трюхикали в кареті до міста. Корабель уже чекав, морці вантажили на нього харчові запаси. Я вирішила попрощатися з Анрієтою. Застала її саму, Каспер займався своєю звичною справою. Я розповіла їй, що сталося з Труді і що вона висловила бажання плисти з Ульріхом.

— Цікаві у нас пари зав’язалися, — засміялася Анрієта. — Справжній тобі паноптикум. А тебе куди доля несе?

— У світ за очі.

— Ти знову будеш ховатися від наших? Вони однаково тебе рано чи пізно вистежать.

— Сподіваюся, ти мене не видаси їм?

— Якщо не будеш листуватися зі мною, не видам, — вона зі смутком усміхнулася. — Ти ж знаєш, що буває з тими, хто щось від ордену приховує. Тому менше знаєш — міцніше спиш.

— Гаразд. Писати тобі не буду.

Ми обнялися і навіть просльозилися. Потім я завітала до аптеки. Рута товкла зілля в ступі і наспівувала. Лукаш чаклував над настоянками.

— Я їду, — промовила я, і голос мій затремтів.

— Чому? — сполошився він. — Ти тут нам потрібна. В шпиталі.

— Юліано, як же ми без тебе? — цілком щиро озвалася Рута.

— Мій шпиталь на кораблях і війнах. Я не створена для мирного життя.

— Ти чула, що вбито бургомістра?

— Звісно. Чорний прапор на ратуші не можна не помітити.

— Цікаво, хто його вбив.

— Я чула, що він мав чимало ворогів.

— Так, але... цей дивний спосіб... отруєна голка у вусі... десь я вже про таке читав.

— Що тут дивуватися? Методи вбивств постійно удосконалюються. Чого вартувала майстерність родини Медичі!

— Ну, так... Ти така бліда... тобі нічого не дошкуляє?

Я б сказала, що мені дошкуляє, але стрималася.

— Ні, нічого, — я намагалася усміхатися. — Ми всі їдемо — Йоган і компанія.

— О,