Світлана Талан - Замкнене коло

Світлана вкладе спочатку дитинку, – сказав Андрій. – Ходімо на кухню, поїсте з дороги, а потім усе обміркуємо.

…Коли Мирослава дізналася, скільки коштує операція, зрозуміла: тих грошей, що лежать у шкатулці, не вистачить. Мишко розповів, як Юрко обіцяв йому допомогти, як він чекав на нього на залізничному вокзалі, але не дочекався і його телефон до цього часу мовчить. Тоді їм довелося брати ліки, щоб довезти дитину додому. Андрій розповів про те, що Юрко в СІЗО, бо його підозрюють у крадіжці. У Мишка на серці трохи відлягло. Даремно він погано подумав про друга. Той дійсно хотів йому допомогти, але не судилося. Зараз Мишко ще не знав напевне, чи Юрко причетний до пограбування, чи ні, але був переконаний у тому, що друг його не зрадив, не залишив у біді…

69

Мирослава прожила кілька найтяжких днів у своєму житті. Вона кожного дня телефонувала в лікарню, щоб дізнатися про стан Оксани, але їй завжди відповідали: «Стан стабільно тяжкий. До неї не пускаємо». Вдома вона брала на руки онука, відчувала запах малюка, його тепло, вдивлялася в риси обличчя, бо він був мов дві краплі води схожий на новонародженого Мишка, якби не той ротик… Мирослава боялася зустрітися поглядом із Світланою, бо в ньому завжди ловила докір. Звичайно ж, дівчина пам’ятала, як Мирослава за нестачу продала їй нещастя. Жінка почувалася винною перед немовлям. Іноді Мирославу охоплював панічний, несвідомий, неконтрольований страх перед майбутнім. Майбутнє. Його вона не бачила. Попереду – туманна невідома далечінь, за якою стіна непорозуміння та розкаяння. А ще холод і порожнеча. Порожнеча душі, порожнеча серця. Безпросвітна безвихідь.

Одного ранку Мирослава прокинулася з розумінням того, що точку неповернення вже пройдено. Кожен наступний новий день принесе їй не полегшення, а ще більший біль. Вона саморуч штовхнула у прірву не чуже, а своє життя. Вона попалася в пастку, яку сама ж поставила. Прагнучи задовольнити свої амбіції й досягти мрії будь-яким шляхом, вона йшла пробоєм, по долях інших людей. Вона жила в нереальному, бажаному світі, але дійсність – така жорстока.

Мирослава відчула, як їй потрібна порада Оксанки. Вона знову зателефонувала до лікарні і почула вже кращу новину: «Хвору можна навідати».

…Оксана в палаті була сама. В ній важко було пізнати ту веселу, життєрадісну щебетуху подругу. Жінка схудла, обличчя посіріло, під очима залягли темні кола, губи втратили колір, були безкровні та порепані. Мирослава привіталася, поцілувала Оксану в щічку, сіла поруч на стілець.

– Я втратила чоловіка, – тихо мовила Оксана, – я втратила дитину. Вона була така маленька й безпорадна. Тепер її немає.

– Мені шкода, – сказала Мирослава. Вона хотіла ще щось додати заспокійливе, але побачила у вухах Оксани сережки з зеленими камінцями. Мирослава мимоволі прикипіла до них поглядом.

– Чому ти так дивишся? – запитала Оксана.

– Зніми сережки.

– Навіщо? Вони так подобалися Миколі.

Ні, Мирослава так далі не могла. Вона швидко почала розповідати, як уперше бабуся їй порадила продати нещастя. Вона послухала її та продала Світлані. Мирослава говорила й говорила. Вона розповіла про всі випадки, коли продавала нещастя і після цього її життя покращувалося. Лише про те, що продала з сережками нещастя подрузі, вона не розповіла. Хотіла, але не змогла. Оксана мовчки вислухала Мирославу.

– Що мені тепер робити? Дивитись, як з моєї ласки помре онук? – запитала Мирослава.

– Здається, я знаю, хто тобі зможе допомогти, – сказала Оксана.

– Хто?

– Живе неподалік у глухому хуторі одна бабця-віщунка…

– Ти віриш, що якась бабця пошепче й мій онук одужає? – Мирослава скептично посміхнулася. – Ти ж знаєш, що я не забобонна.

– У тебе нема виходу. Можливо, вона підкаже, як вийти з біди.

– Як її звати?

– Всі її звуть Дубовихою. Моли Бога, щоб вона була ще жива…

Мирослава подякувала та вже йшла з палати, коли її гукнула Оксана.

– Зачекай, – промовила вона. Мирослава обернулася, завмерла на місці. – Ти мені… теж? – Оксана не спромоглася вимовити останні слова.

Мирослава мовчки кивнула головою. Оксана нічого на те не сказала. Вона зняла сережки із зеленими камінчиками, поклала їх на стілець.

…Повертаючись додому від Дубовихи, Мирослава чомусь пригадала один випадок. Коли вона задумала стати підприємцем, то Мишко запитав, чи впевнена вона, що все у неї вийде. Тоді Мирослава сказала, що ладна навіть душу віддати дияволу, щоб у неї все вийшло. Тоді Мирослава не надала значення своїм словам, бовкнула та й забула. Зараз, перебираючи в пам’яті кожне слово, яке сказала їй Дубовиха, вона пригадала цей випадок. Одразу все стало на свої місця. Додому Мирослава повернулася тихою, смиренною та покірною. Вперше за останні роки вона міцно заснула і спала, не прокидаючись, цілу ніч.

70

Мирослава прокинулася рано й почала перегортати сторінки свого життя від джерела. Вона жила в оманливому світі, який сама собі вигадала, бо так їй було зручніше. Дуже хотілося, щоб жила бабуся – і вона її бачила. Хотіла мати достаток – пішла, переступивши через близьких людей. Дивакувата бабця Дубовиха розкрила їй очі, допомогла скласти все докупи, ніби розкидані пазли життя. Мирослава відчула, що вона жива, але її душа вже скам’яніла та вмерла. Тієї Мирослави, яка була раніше, вже давно нема.

Мирослава відімкнула шухляду столика, де лежав аркуш паперу з різнокольоровими смугами. Дивно, але на ньому не залишилося місця, щоб малювати інші смуги. Остання, сіро-чорна, була найширшою. Мирослава, замислившись, узяла маркер чорного кольору, поставила на цій смузі чорну крапку. Це – Світлана. Вона їй першій продала нещастя, ніколи не уявляючи, що доля їх зведе під один дах. Потім усе закрутилося. Юрко, Валентина, Оксана, Микола, коханка чоловіка… Мимоволі її рука намалювала чорне жирне коло. Коло зімкнулося на тому місці, де почалося. Чорне коло, за яким нещастя, біди, смерті, розвалені родини, її недужий онук. Вона дістала те, на що заслуговувала. «Бог віддасть зло, зроблене тобою, тобі ж самій», – саме так сказала їй Дубовиха. Але конче треба врятувати онука. Для цього вона мусить забрати все, що віддала людям. «Що віддала – те й отримай», – знову сплили у пам’яті слова Дубовихи. Заради порятунку немовляти вона була згодна «випити чашу до дна», так, здається, сказано в Біблії? Навіщо жити, коли разом із душею вмерла надія? Чи її забрав диявол?

Мирослава тихцем вийшла з кімнати. Всі ще спали. Вона навшпиньках підійшла до онука, поцілувала теплу рожеву щічку. Мирослава непомітно вислизнула з квартири, тихенько зачинила за собою двері, вийшла на вулицю. Вона ще не знала, як забрати назад усі нещастя,