Світлана Талан - Замкнене коло

– Знаєш, – мовила Оксана, – я вже не сподівалася, що зможу зустріти людину, яку покохаю. Але сталося так, що одного разу я зрозуміла: Микола мені потрібний, як повітря, щоб дихати, як саме життя.

Оксана замовкла, а Мирослава не підганяла її, не заважала. Вона знала, що зараз Оксанці треба виговоритися, вилити горе слізьми, комусь довіритися.

– Ми такі були щасливі, коли дізналися про мою вагітність, – вела далі Оксана. – Ми з ним так чекали, коли дитина зробить перший поштовх. Микола так боявся, що буде на роботі, коли нове життя дасть про себе знати. Уяви собі, що дитинка заворушилася саме тоді, коли ми полягали спати. Ти б бачила його обличчя! Я не бачила щасливішої людини! – Оксана усміхнулася куточками вуст, а по щоках великим горохом покотилися сльози.

– Не плач, тобі не можна хвилюватися, – тихо мовила Мирослава.

– Лише зараз я зрозуміла, що світ утратив безліч кольорів, бо в ньому немає Миколи. Він існує, в мені б’ється частинка Миколи, життя триває, але воно вже не таке яскраве та світле, – в Оксани знову потекли сльози. – І ніколи не стане знову яскравим.

– Усе буде добре, – Мирослава погладила долонею руку подруги. – Час – головний лікар. Він може зцілювати навіть незагоєні рани. А зараз спробуй трішки поспати, бо завтра буде важкий день.

Оксана, як слухняна дитина, повернулася на бік, поклала під щоку долоні, прикрила очі. Мирослава така була вимучена, що швидко задрімала. Їй наснився Микола. Снилося, ніби вона підходить до розбитої автівки, що уткнулася носом у дерево. Раптом почувся скрегіт металу, автівка ніби розкололася навпіл, а звідти виліз Микола. Замість обличчя у нього була суцільна кривава рана. Він, як зомбі, простяг до неї руки та зловісно мовив: «Це ти у всьому винна! Помри зі мною!» Мирослава намагається втекти, але його міцні холодні руки стискають горло, їй нема чим дихати.

– Ні! Не треба! – кричить Мирослава та прокидається.

Їй тяжко дихати. Напевне, вона кричала уві сні, бо Оксана прокинулася, заворушилася, розплющила очі.

– Виклич «швидку». Здається, у мене відкрилася кровотеча, – тихо попросила Оксана.

…Мирослава поривалася поїхати на «швидкій» до лікарні разом з Оксаною, але їй не дозволили, сказали, що вона нічим не допоможе, лише буде заважати лікарям. Коли автівка з блимавками зникла за рогом будинку, Мирослава, немов обпечена, заскочила в коридор, схопила свою сумочку та ключі від квартири подруги і хутко вибігла в під’їзд. Її охопив панічний страх. Тремтливими руками вона замкнула двері, натиснула кнопку дзвінка сусідки. Здавалося, минула ціла вічність, доки вийшла сусідка. Мирослава розповіла, що сталося, та передала ключі сусідці. Вона вийшла надвір. Свіжий вітер повіяв їй в обличчя, одразу стало дихати вільніше. Мирослава викликала таксі й поїхала додому. Лише зайшовши до своєї кімнати, жінка помітила, що взута в пантофлі подруги.

68

До приїзду сина з Ланою все було готове. Мирославі та Андрію знадобився цілий день, щоб усе вичистити, вигребти сміття, вимити, пропилососити і поскладати речі. Вони разом готували їсти. На якийсь час Мирославі здалося, що взаємини з чоловіком налагоджено. Вона замісила тісто і напекла в духовці пиріжків з маком, які полюбляв син. Насмажили котлет, приготували овочеве рагу, зробили кілька видів салату.

– Не знаю, чи догоджу майбутній невістці, – знизала плечима Мирослава, критично оглянувши приготовлені страви.

– Не ти, а вона повинна тобі годити. Ти ж усе-таки свекруха, як-не-як! – пожартував Андрій, а Мирослава про себе зауважила, що це був його перший жарт після повернення додому.

– Ім’я її мені сподобалося, – мовила Мирослава, – Лана. Звучить гарно.

– Головне, щоб вона тобі сподобалася, – зауважив Андрій.

У двері подзвонили.

– Я сама відчиню! – Мирослава кинулася до дверей.

Вона навстіж відчинила двері. Стояв усміхнений син і… Світлана! Та сама Світлана, яка працювала у неї продавчинею! Вона тримала на руках немовля.

– Ти-и-и? – протягла Мирослава здивовано.

– Ви?! – майже одночасно з нею мовила дівчина.

– Нічого не розумію, – Мишко дивився то на матір, то на Світлану. – Ви знайомі?

– Так, – в один голос сказали жінки.

– Чому не заходите? – Андрій вийшов, потис руку синові, взяв валізи, запросив до квартири. – Стоять на порозі, мов не рідні, проходьте, будьте як удома. І не зізналися, що зробили нас дідусем і бабусею. Ось така пішла молодь! – весело говорив Андрій.

Коли Мишко зі Світланою зайшли до кімнати, Мирослава вже трохи оговталася від несподіванки. Вона провела їх до підготовленої кімнати.

– Ми не знали, що приїдете з дитиною, – сказала Мирослава, – тому не придбали дитяче ліжечко.

– Я не знала, що ви – мати Мишка, – тихо мовила Світлана, опустивши очі.

– Я теж не знала. Він мені казав, що його дівчину звуть Ланою.

– Це те саме. Зараз Світлан часто звуть Ланами, так коротше і зручніше, – пояснила дівчина.

– Ви хоча б скажіть, хто у нас, онук чи онучка? – запитав Андрій.

– Можна подивитися? – Мирослава підійшла, протягла руку, щоб відкрити обличчя немовляти.

– Заждіть! – Мишко притримав руку матері. – Я повинен вам дещо сказати.

Мирослава завмерла, відчувши щось недобре. Вона заклякла на одному місці й так стояла з протягнутою рукою. Світлана зробила крок назад і міцніше притисла до себе дитину. Андрій стояв розгублений, не розуміючи, що діється.

– Хлопчик. У вас онук, – сказав Мишко. – Дитина народилася передчасно. У неї вроджена тяжка хвороба серця.

У Мирослави зірвалося слово-відчай «ой!». Вона зблідла, простягнута рука звисла вниз, як зів’яла квітка.

– А ще наш син… – Мишко перевів дух. Він мусить це сказати, бо обіцяв Лані. Він дав слово, що сповістить батькам цю новину сам. Якщо вони не сприймуть онука таким, яким він є, вони підуть з дому назавжди.

– Говори, синку, – порушив важку мовчанку Андрій.

– Наш син народився з «вовчою пащекою», – на одному подиху випалив Мишко.

– Ні! – тільки й спромоглася сказати Мирослава, аж тут земля пішла з-під ніг.

Мирославі стало зле, вона захиталася, але знайшла в собі сили сказати:

– Я хочу бачити свого онука.

– Добре, – мовив син. Він перезирнувся з Ланою, і дівчина підійшла до Мирослави та Андрія.

– Ось ваш онук, – стиха мовила вона і розкрила обличчя немовляти.

Маленьке личко дитини було спотворене. Верхня губа була розвернута на дві половинки, ніби її розрізали ножем до самого носика, ясна були оголені повністю, а ротик здавався дуже великим і не закривався. Від цього по куточках ротика стікала слина.

Світлана акуратно серветкою витерла слину, подивилася на Мирославу. В її очах застигло питання.

– Що ж робити? – тихо запитала Мирослава, все ще охоплена жахом побаченого.

– По-перше, дитині потрібна термінова операція на серці, – пояснив Мишко.

– Нехай