Кларк Ештон Сміт - Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт

ребра мумій, з яких зняли поховальні покрови; і на усіх цих землях не було зелені іншої, ніж те миршаве зілля, що в нього пустеля вбирається навесні. Йому здалося, що вдалині, понад пурпуровою морською широчінню, він побачив сяйво мармурових бань Шатера, і, боячись, що його королівство спіткала якась згуба зловорожого чаклунства, юнак поквапливо рушив до міста. Та хоч куди він приходив того весняного дня, повсюди знаходив знаки того, що в його землях заснувала імперію пустеля. Спорожнілі лежали поля, збезлюднілі стояли села. Хліви повалилися й лежали руїною, наче купи сміття; здавалося, ніби тисячі сезонів посухи висушили плодючі сади, залишивши від них лише кілька почорнілих і струхлявілих пеньків. 

Пізнього пообіддя хлопець увійшов до Шатера, своєї столиці — білої господині східного моря. Вулиці, так само як і гавань, були порожні, лише тиша гніздилася на провалених дахах і поруйнованих стінах. Величні бронзові обеліски позеленіли від давності; масивні мармурові храми богів Калізу похилилися та, мало не падаючи, перехняблено нависали над землею. 

Повагом, як той, хто боїться підтвердити очікування, Зітра наблизився до монаршого палацу. Але зустрів його палац не таким, яким юнак його пам’ятав — не піднесеною у височінь мармуровою пишнотою, наполовину прихованою параваном242 заквітлого мигдалю, деревами, що сповнювали повітря пряними пахощами, та водограями, що викидали свої струмені високо вгору, а цілком занедбаним, оточеним понівеченими садами, і сонце, що сідало за обрій, осяяло високе склепіння палацу примарним рожевим світлом, яке невдовзі згасло, залишивши сплюндрований осідок королів тьмяним, неначе мавзолей. 

Не відав юнак, як довго палац простояв пусткою. Він ущерть сповнився сум’яттям, і охопило його відчуття непоправної втрати та розпачу. Скидалося на те, що не лишилося вже нікого, хто міг би зустріти його серед цих руїн, одначе, наближаючись до порталів східного крила, він побачив щось на кшталт тріпотливих тіней, які немовби відокремилися від мороку під портиком, і на потріскані плити перед ним боком й крадькома виступили кілька непевних істот, вбраних у зотліле лахміття. Клапті їхнього вутлого вбрання відпадали, коли вони рухалися, а постаті огортав невимовний жах бруду, занедбаності й недуги. Коли ті істоти наблизилися до нього, Зітра побачив, що більшості з них бракує якоїсь кінцівки або частини обличчя, і що усі вони позначені проказою, яка роз’їдає їхню плоть. 

Нудота підступила йому до горла, і він не зміг промовити ані слова. Але прокажені привітали його хрипкими криками та глухим крумканням, неначе сприйняли його за ще одного вигнанця, який прийшов, аби долучитися до їхнього товариства в цьом прихистку серед руїн. 

— Хто ви є, що оселилися в моєму палаці у Шатері? — зрештою запитав він. — Уздріть! Я — король Амеро, син Елдамака, і повернувсь я з далеких земель, щоб знову посісти трон Калізу. 

Слова ці викликали серед прокажених огидне кихкотіння та хихотіння. 

— Лише ми є королями Калізу, — сказав один із них юнакові. — Цей край упродовж багатьох століть був пустелею, а місто Шатер уже давно знелюдніло, якщо не рахувати таких як ми, гнаних звідусіль. Юначе, ти вільно можеш розділити з нами це королівство, бо то вже не важить, чи стане тут одним королем більше, а чи одним королем менше. 

І тоді, безсоромно регочучи, прокажені стали глузувати та насміхатися з Зітри, а він, стоячи серед темних уламків своєї мрії, не міг дібрати слів, аби їм відповісти. Хай там як, а один із найстаріших прокажених, який майже втратив кінцівки й обличчя, не приєднався до веселощів своїх побратимів, але, здавалося, поринув у роздуми та спогади, і зрештою мовив до Зітри голосом, що невиразно линув з чорного провалля роззявленого рота: 

 — Чув я дещо з історії Калізу, й мені знайомі імена Амеро та Елдамака. В давноминулі часи так звали декого з правителів цього краю; але не знаю я, котрий із них був сином, а котрий — батьком. У всякому разі, нині вони, либонь, уже обоє покояться разом із рештою династії, у склепах, що лежать глибоко під палацом. 

А сутінки ставали дедалі сірішими, і з оповитої тінями руїни вигулькнули та зібралися навколо Зітри інші прокажені. Почувши, що він заявляє права на королівський престол, деякі з них пішли геть і незабаром повернулися, несучи посудини, повні сморідної води, та вкриті пліснявою харчі й запропонували їх Зітрі, зі сміховинною врочистістю низько вклоняючись перед ним, як то роблять придворні, догоджаючи монархові. 

Зітра, дарма що зголоднілий та спраглий, з огидою відвернувся і втік. Він біг спопелілими садами, проминаючи сухі ложа водограїв і вкриті курявою латки землі. Він чув за спиною звуки мерзенних веселощів, але вони ставали ледь чутними, й скидалося на те, що прокажені не стали його переслідувати. Утікаючи, юнак оббіг навколо велетенського палацу, та дорогою не зустрів більше жодного з тих створінь. Портали південного і східного крила були темні та порожні, але він не наваживсь увійти до них, розуміючи, що там усередині оселилися лише запустіння та речі, значно гірші за запустіння. 

Цілковито збентежений та зневірений, він підійшов до східного крила і зупинився у пітьмі. Мляво і з почуттям відчуження, неначе уві сні, усвідомив юнак, що просто зараз він стоїть на тій самій терасі понад морем, яка так часто згадувалася йому впродовж мандрів. Голими були прадавні квітники; дерева зогнили у запалих виямках, а великі плити, якими колись вимостили підлогу, були помережані борознами та потрощені. Але сутінки ніжно огортали руїну своїми серпанками; і море, як у давнину, зітхало під пурпуровим саваном небес; і велика зірка Канопус, як і раніше, здіймалася на сході, оточена меншими, блідими на її тлі зірками. 

Зітра почав думати про себе як про мрійника, оманутого даремною марою, і гірко було йому на серці. Він сахнувся від високого сяйва Канопуса, наче від полум’я, занадто яскравого, щоб очі могли витримати його світло; та перш ніж він устиг одвернутися, стовп тіні, темніший за ніч і густіший за будь-яку хмару, здійнявся перед ним з підлоги тераси й затьмарив променисту зірку. Тінь виростала просто з твердого каменю, здіймалася у височінь і набирала колосальних розмірів, а тоді набула обрисів вбраного в кольчугу воїна; й здавалося, що воїн той з великої височини дивився на Зітру очима, що сяяли та рухалися туди й сюди, неначе вогняні кулі у темряві його велетенського обличчя під низько насунутим шоломом. 

Охоплений сум’яттям, як той, хто пригадує давній сон, Зітра згадав хлопця, який пас кіз на випалених літнім сонцем пагорбах і який одного дня знайшов печеру, що провадила, неначе брама, до сповненого див краю садів. Блукаючи там, хлопець з’їв криваво-темний плід і втік, пройнятий жахом перед закутими у чорні обладунки велетами, які вартували сад. Він знову став тим хлопцем, але водночас ще й досі був королем Амеро, який промандрував багатьма землями, шукаючи своє загублене королівство і, зрештою його знайшовши, виявив саму лише мерзоту запустіння. 

І поки трем козопаса, винного у крадіжці та порушенні чужих меж, боровся в його душі з гордістю короля, до його вух долинув голос, який прокотився небесами, неначе гуркіт грому, що весняної ночі зринув з високої хмари: 

— Я — Посланець Тасайдона, який в належний час відряджає мене до всякого з тих, хто пройшов у попідземні портали і скуштував від плоду з Його саду. Жодна людина, з’ївши той плід, вже